Кажуть під новий рік і не таке буває... - Юлия Сай

На годиннику вже половина дванадцятого. Новий Рік зовсім скоро... а ось настрій, що вирував в мені весь вечір, безвісти зник. 

Костя був у ванній кімнаті вже понад десять хвилин... а мені було соромно. Не те щоб я відмовилася від своїх слів. Все це занадто складно для мене і для дитини. 

Просто... негарно вийшло. 

Костя не заслужив на це, він хороша людина, наскільки я змогла його дізнатися, просто він і сам не розуміє, що це не серйозно. Я почула тихе клацання з ванної... 

Вийшов. 

Потрібно вибачитися... хоч якось. Можливо хоча б це згладить ситуацію... 

- Костя… 

- Катя… 

І знову мовчання... напружене... очі в очі... Знати б ще, що він хоче сказати своїм тягучим, але таким схвильованим поглядом.

 Господи, за що ти так зі мною? Це ж нестерпно. 

- Мамо, тату, я не плопустив Новий Рік? – долинає до нас сонний голос малюка з коридору. Вся наша увага відразу зосередилася на дитині. Боюся, нам тепер уже не поговорити... але може бути так навіть краще. 

- Ти вже прокинувся, - кажу я і погладжую сонну дитину по голові. 

- Ні, ти нічого не пропустив, до Нового Року ще пів години, - усміхаючись каже Костя, тільки мені чомусь здається, що його посмішка трохи сумна. 

- Ула! Отже, я встигну побачити Діда Молоза. 

- Може, й побачиш, - підбадьорюючи підтвердили ми. 

Я б з великим задоволенням вручила цій дитині чудовий і найбільш бажаний подарунок на світі. Як шкода, що я його так мало ще знала… та й часу у мене зовсім не було, щоб все передбачити. Вдалося лише непомітно в магазині купити подарункову коробку з цукерками та печивом. Шкідливо, звісно, але іноді можна. Одна надія була на Костю. Я була впевнена, що він придумав щось справді чудове. Залишилося тільки непомітно все покласти під ялинку, і порадувати маленьке янголятко. 

Подальші пів години пройшли під гаслом «Будь готовий до Нового Року!» І що найцікавіше, саме Мишко став найсуворішим керівником. Щойно він побачив, що стіл ще не накритий, а ми всі не одягнені святково, почав роздавати нам команди. 

- Нісо не готове! До нас не плийде Дідусь Молоз! Мамо, тату, - дуже серйозно, і я навіть сказала насуплено подивився на нас Мишко, поставивши руки в боки. - Цас блатися за сплаву. 

Як ми стрималися і не розсміялися, не знаю, але всередині я просто вмирала від сміху. Діти – дивовижні. 

Підготувалися ми швидко. А в якийсь момент, Кості вдалося покласти непомітно подаруночок він нас. Отже, тепер тільки залишалося дочекатися бою курантів. 

- П'ять, чотири, три, два, один... З Новим Роком! 

Щойно пробило дванадцять, і ми привітали один одного, побажавши всього найкращого, Мишко подався до ялинки, чекати Діда Мороза. 

- Мені потрібно зателефонувати, привітати маму, - сказав Костя. 

- А ти комусь дзвонитимеш? - Задав він невинне запитання, що боляче різануло по моєму серцю. 

- Ні, - я натягнуто посміхнулася, але вирішила не продовжувати, просто сказала. - Потім. Натомість я пішла за дитиною, що сиділа біля ялинки й обіймала свій подарунок, правда виглядав Мишко при цьому сумним. 

- Мишко, що трапилося? - Занепокоєно запитала я. 

- Дід Молоз... я його не побачив, - він говорив це і майже плакав. 

- Не хвилюйся, сонечко, - обняла дитину, і зашепотіла слова заспокоєння. - Дідусь Мороз дуж- дуже зайнятий у новорічну ніч, йому потрібно розвезти безліч подарунків. Він був тут лише одну секунду. Краще подивися, що він подарував тобі. 

- Угу... добле, - дитина трохи повеселішала, і зайнялася своїм подарунком. 

У величезній коробці з червоним бантом була просто шикарна залізниця з точною копією поїзда. Мишко був у захваті! Він хотів уже розібрати коробку, і розкласти все, але Костя вирішив інакше. 

- Що там тобі подарував Дідусь Мороз? - Потяг! Залізну дологу! Велику- велику. Давай збелемо? 

- Ні, мій хороший ... розбирати і збирати ми будемо її вдома... адже ти пам'ятаєш, що ми прийшли сюди тільки на один вечір, і нам уже пора. Його слова просто вибили мене з колії. Як? Вже?

Я подивилася на Костю поглядом сповненим болю... і невисловленого прохання... хоча я сама не розуміла, про що просила. Костя мій погляд проігнорував. Але це і не дивно, його зараз набагато більше турбувала засмучена дитина. Він не плакав, не кричав, і не вередував... але виглядав теж дуже сумно. Мишко розумів, що дав слово, і що йому час іти, але він теж не хотів прощатися. Він дивився то на мене, то на батька... і тільки тихенько попросив його. 

- Давай залишимося... Холоша мама... 

Сльози застигли на моїх очах. Навіщо ти рвеш мені душу? 

Мишко... 

Як ... як можна його від себе відпустити? 

Пройшов всього один вечір, а я вже прикипіла... полюбила... 

Ні, все правильно. 

Краще так, краще зараз... потім буде тільки гірше, тільки ще болючіше. Сховала сльози як могла, і спробувала посміхнутися... напевно, вийшло. Після цих слів на мене глянув і Костя. Він ні про що не питав, нічого не говорив, просто мовчки дивився десь з хвилину, а потім твердо сказав. 

- Нам час Михасику... пора. 

Очевидно, щоб не розтягувати страждання, вони зібралися дуже швидко… лише біля виходу знову настала незручна мовчанка… але дитина знову все виправила. 

- Мамо, - підбіг до мене, і міцно обійняв, - ти дуже холоса… 

- А ти найкращий, - відповіла йому, обіймаючи у відповідь. Як же мені хотілося розплакатися на місці, але я трималася. Зараз вони вийдуть за двері, і можна буде дати волю почуттям. 

- Прощавай... Катюша, - ласкаво сказав Костя, востаннє дивлячись мені в очі своїм тягучим поглядом. Потім він розвернувся, взяв дитину за руку і вийшов. Я чула, вони про щось тихо розмовляли на сходовій клітці... але я не намагалася щось розібрати з їхньої розмови... тільки тихо плакала, підпираючи двері. 

- Так буде краще... так буде краще, - повторювала собі, намагаючись у це повірити