Час бою (болю) - Соломія Даймонд

*Аліна 

Я повільно відкриваю очі й бачу перед собою жінку та яскраве світло, від якого я мружуся. Протираю обважнілі повіки й розплющую їх ще раз. 

Поруч зі мною сидить стурбований Давид. Коли він бачить, що я приходжу до тями, то бере мене за руку й ніжно гладить її. 

Моя голова починає боліти від того, що хтось різко закриває двері. Намагаюся підвестися, але Білінський зупиняє мене. Мені складно поки говорити, тому я просто махаю рукою до хлопця. Він розуміє мій жест і загортає у свої обійми. 

У мене в очах зʼявляються сльози від радості. У тому залі для фехтування я вже встигла попрощатися з життям. Думала, що більше ніколи не побачу Давида й приєднаюся до Свята на тому світі. Чесно кажучи, то я дуже сумувала за братом, але поки мені було рано вмирати. Я хотіла залишити свій слід в історії, кохати й радіти життю…

— Я так радий, що з тобою все гаразд, — шепоче мені на вухо Білінський, паралельно гладячи моє волосся. — З тобою все буде добре. Тепер ти в безпеці і я не дозволю нікому тебе скривдити. 

Щоб не напружувати горло я беру свій смартфон, що лежить на полиці й друкую йому відповідь у нотатках: «Вибач, що я так безрозсудно повелася. Дякую тобі за порятунок». 

Він біжить очима по рядках, а після цього складає пальці в сердечко й показує його в мій бік. Це мені підіймає настрій. Я думала, що Давид буде сердитися на мене. Зараз я вкотре переконалася в тому, що він у мене найкращий…

*Останній день весни
 
Я посміхаюся своєму відображенню у дзеркалі й прикриваю слід на шиї атласною хустинкою, яку вчора купив для мене Білінський. Простягаю перед собою обидві руки й бачу, що пальці помітно тремтять, а шкіра вкривається потом від хвилювання. 

Раніше я не планувала повертатися в дитячий будинок, але зараз я розумію, що він є частинкою мого минулого, яке я ніколи не забуду. Тепер у мене була можливість змінити життя дітей, які там і досі живуть. Мені хотілося бодай якось підняти їм настрій і вселити віру в те, що попереду у них ще все найкраще. Лише в їхніх руках їхнє майбутнє. 

У такому місці дуже часто опускаються руки. У мене було безліч таких моментів. Однак, я ніколи не переставала вірити в те, що після повноліття ми зі Святом розпочнемо все з чистого аркуша. Нам було не просто, але ми жили добре й щасливо ці декілька років…

Перед очима пролітали приємні спогади з братом. Мабуть, заради таких моментів і варто жити. Усе, що в нас залишається у підсумку — це приємні миті у памʼяті, які гріють нашу душу. 

— Люба, ти готова? — запитує Давид по той бік дверей, стукаючи по них. 

Я прочищаю горло, щоб відповісти. Той шрам завжди нагадуватиме мені про те, що нікому не можна довіряти. Аль Капоне після мого поранення більше не тривожив мене. Жодного СМС чи листівки. Це мене дуже лякало, бо у мене складалося враження, що це лиш затишшя перед бурею. 

— Так-так. — Поправляю свою білу сукню в горошок і виходжу зі спальні. Хлопець ковзає поглядом по моєму тілу згори до низу і його вуста розпливаються у широкій посмішці. 

— Маєш чудовий вигляд, Алінко. — Він подає мені руку і кружляє навколо. Легка тканина моєї сукні підіймається вгору й оголює ноги. Я зупиняюся й чіпляюся пальчиками за шию Білінського. Він цілує мене в обидві щоки й опускає долоні на талію. 

Через вікно я помічаю таксі, яке сигналить на весь двір. Звіряю номери та колір авто в додатку й хапаюся за голову. 

— Це наше. Швиденько! 

Ми беремо всі пакети, які підготували для дітлахів і спускаємося до таксиста. Роздратований чоловік відчиняє нам багажник і складає все туди. 

— Не хвилюйся, Аліно, — заспокійливо промовляє хлопець, коли ми сідаємо в салон. Думаю, він також помітив, що ця зустріч змушує мене нервувати. 

Я міцніше стискаю букет білих хризантем, які ми плануємо пізніше відвести на могилу Святослава. Аж не віриться, що минуло вже три місяці від його смерті. Мене лякав той факт, що час летить так стрімко. 

— Брат би пишався тобою. Ти робиш дуже хорошу справу, кохана. — Я дуже на це надіялася. Мені б хотілося, щоб ці дітки були задоволені зустріччю, бо у мене пішло дуже багато сил та старань на це.

Коли ми підʼїжджаємо ближче до нашого місця призначення, я відчуваю, як моє серце починає вириватися з грудей. Я стискаю дверну ручку в таксі настільки сильно, що кісточки на моїх пальцях біліють. Заплющую очі, коли водій збавляє швидкість і починає паркуватися. 

— Тобі погано? — цікавиться Білінський, кладучи руки мені на плечі. — Опустіть, будь ласка, вікно. — Свіже повітря йде мені на користь, бо я тепер можу бодай дихати на повні груди. — Ще не пізно все скасувати. Ти можеш повернутися додому, а я піду сам. Це не проблема, Аліна. 

— Ні, я з цим впораюся. Можете залишити мене на декілька хвилин саму? 

Давид та водій входять у моє положення й виходять з авто. Я насолоджуюся співом пташок, що сидять на старому дубі й дивлюся на вхідну браму за якою знаходиться дитячий будинок. Мальовнича природа за вікном зачаровує мій погляд. Однак, я не встигаю нею насолодитися через вхідне сповіщення. 

Fuddy-duddy: Привіт, Алінко. Надіюся, ти ще не забула про мене? 

Мені не страшно. Єдине почуття, яке я зараз відчуваю — злість. Цей чоловік не просто псих, а ще й рідкісний боягуз. Він може лиш повідомлення строчити з погрозами. Якщо він мені ще раз на очі трапиться, то я вже сама його прикінчу. 

Аліна: Серйозно? Після всього ти ще смієш мені писати? Йди геть, ненормальний. Ігри закінчилися. 

Fuddy-duddy: І тобі геть не цікаво хто причетний до смерті твого брата? Невже ти думала, що я так просто дам тобі спокій? 

Бла-бла-бла. Чергові балачки ні про що й жодних доказів чи фактів. 

Аліна: Ні, мене це не цікавить. Однак, якщо ти не хочеш приєднатися до мого брата, то йди до біса, боягузе. Прийми поразку і вирушай лікуватися на Кульпарківській. Можливо, там собі знайдеш нового співрозмовника, бо мене ти вже дістав!