Час бою (болю) - Соломія Даймонд

— Але чи здатен ти зробити її щасливою, Давиде? — Його питання мене ошелешило. — Гадаєш, твої скелети в шафі не налякають її?  

Я неодноразово думав про те, що я не вартий Алі. У мене було дуже багато таємниць, які б їй не сподобалися. Однак, у своє виправдання я можу сказати, що тримаю рот на замку лише заради її блага. Ця дівчинка пережила дуже багато труднощів і я не хочу робити її життя ще складнішим.  

— Це не твоя справа? — огризаюся я, не розуміючи до чого він веде. 

— Мені не вигідна твоя пропозиція, — заявляє той. Я невдоволено хмикаю. — Я справді не хотів їй нашкодити. — Чесно кажучи, то я навіть завагався чи щирий він, чи ні. Цей кадр такий дивний та непередбачуваний. Жах! Я маю справу зі справжнім психом... — Єдине, чого я хочу — це, щоб Алінка залишилася зі мною.  

Моя нервова система дає збій від стресу і я починаю голосно сміятися. Гадаю, це все якийсь дивний кошмар, який скоро закінчиться. А втім, коли я щипаю себе за руку, то переді мною все та ж картина. Я стою нагнувшись над раковиною і намагаюся домовитися з людиною, яка гірша за диявола. Якби доля не була така жорстока, то в нас з Аліною зараз було б побачення. За що нам це покарання? 

— І що тут смішного, Білінський? Ти нічим не кращий за мене. Такий же егоїстичний покидьок, якому пора на Кульпарківську. Проте, у Аліни буде набагато менше причин ненавидіти мене, ніж тебе, коли вона дізнається всю правду. — Тепер вже він сміється. Я відчуваю себе загнаним у глухий кут. Якби я не намагався розв’язати цю проблему, а все марно.  

— Я ніколи тобі її не віддам, чуєш? Не смій більше маніпулювати мною й шкодити моїй дівчині, інакше я поскаржуся на тебе в поліцію. — Від неприємного запаху хлору у цьому приміщенні у мене починає боліти голова. Хочу чимшвидше забратися звідси, але розумію, що спершу потрібно закінчити цю недолугу розмову. — Подумай над моєю пропозицією. Будеш мати купу грошей. Частину зможеш витратити на лікування своєї хворої голови на Кульпарківській.  

— Краще собі їх залиш, Білінський. Вони тобі явно більше потрібні, ніж мені. Якщо ти не хочеш домовлятися, то нехай. У будь-якому випадку я зроблю те, що й планував... 

Я не витримую й запускаю свій смартфон об стіну навпроти. Він розлітається на декілька частин і мені стає краще, бо я більше не чую цього гидкого голосу. Вмиваю лице водою й викидаю уламки пристрою в смітник. Коли проходить трохи часу, то я усвідомлюю, що мої емоції починають керувати мною, а не я ними. Надіюся, що більше такого не повториться, бо я не хочу страшити Аліну своїми різкими перепадами настрою.  

Коли виходжу з вбиральні, то бачу на поруч з операційною знайому постать. Чорт! Тільки не це. Чому всі привиди минулого вирішили постати переді мною в один момент?