Час бою (болю) - Соломія Даймонд

— Це була чудова ідея, Алінко. Я в захваті! 

Він обережно опускає мене на землю і я відчуваю наші шалені серцебиття. Декілька секунд ми пристально дивимося один одному у вічі, а потім Білінський притискає мене до дерева, утримуючи за талію. 

Я кладу долоні йому на груди, які високо здіймаються вгору. Облизую язиком пересохлі губи, вкриті блиском і тягнуся назустріч Давидові з заплющеними очима. Повіки грайливо тріпотять від передчуття задоволення. 

Кожен наш поцілунок неначе вперше. Моє тіло все ще вкривається сиротами від його дотиків, а приємний запах його парфумів змушує мене танути в обіймах Давида. Мабуть, у людей, які кохають, все так і має бути. Спочатку я дуже боялася, що хімія між нами з часом спадатиме й все не буде так як на початку стосунків, але в реальності все виявилося якраз таки навпаки. Й це безумовно тішило мене, бо очевидно, що я хотіла бути коханою та бажаною. 

Він хаотично перебирає пальцями по моїй шиї, спині, талії, стегнах… Я задоволено муркочу, коли відчуваю його тепле дихання на чутливому місці поруч з моїм вухом. А втім, згадую, про дітей. Швиденько дивлюся, чи немає їх поруч і коли усвідомлюю, що ми одні, то видихаю з полегшенням. Моя реакція змушує Давида сміятися, але не на довго. Коли я починаю перебирати його волосся пальцями, він задоволено закочує повіки й посилює хватку. 

— Твоя посмішка змушує мене шаленіти, — промовляє він за декілька міліметрів від моїх губ. Я відхиляю голову вбік, щоб збільшити відстань між нами. — Ти граєшся зі мною? 

— Зовсім ні. — Безневинно кліпаю очима, неначе не розумію про що він. Веду нігтем по його широких плечах, відчуваючи приємне тремтіння в грудях. — Проте, нам вже час. — Я скривилася від вітру, що заполонив усе навколо. Небо почало набувати темних відтінків. — Якщо не поквапимося, то точно промокнемо до нитки на кладовищі.  

— Так, маєш рацію. 

Він швидко бере мене за руку й веде до брами, де на нас вже чекає таксі. Забираємо в Івана букет, який я приготувала для Святослава і сідаємо в авто. Їдемо прямо до місця, де захована частинка мого серця. 

Ми швидко йдемо стежкою до потрібної могили. Мій хороший настрій зникає, бо я знову починаю тужити за братом. Мені б дуже хотілося, щоб у цей день він був поруч зі мною. 

Притискаю квіти до грудей і заходжу в потрібний ряд. Давид кладе мені руку на лопатки у знак підтримки. Легко погладжує мене з підбадьорливою посмішкою. 

Однак, вона зникає, коли ми помічаємо поруч з могилою Святослава труп жінки. Я хочу кричати, коли помічаю калюжу крові поруч з головою незнайомки, але мені перехоплює подих і я навіть слова не можу вимовити. 

Білінський обертає мене до себе лицем, щоб заслонити собою те жахіття, яке щойно постало переді мною. Проте, я знаю, що якби він не намагався, ту картину я вже ніколи не зможу викинути зі своєї голови. Невже смерть переслідує мене? 

— Потрібно викликати швидку допомогу та поліцію, — кажу я, затинаючись. Мені так складно глянути на тіло, але я роблю це. — Боже, який жах. 

— Чекай. Тут записка. Судячи з кількості крові поруч з жінкою можна зробити висновок, що вона вже мертва. Гадаю, вона поруч з могилою твого брата не просто так. — Давид дістає з кишені штанів незнайомки білий аркуш з папером і читає вголос: — Аліно, ти не можеш називати мене боягузом  чи посилати на Кульпарківську, бо за твою погану поведінку платитимуть твої рідні. Ех, як сумно. Ти змогла воззʼєднатися з матірʼю лише після її смерті. Твій Аль Капоне.