Непокірний трофей - Олена Гуйда

Торем

Нерви натягнуті як тятива на арбалеті. Почуття, відчуття, звуки – все різке, подразнююче. Запах крові і страху. Червона пелена перед очима. І все навколо здається нереальним.

Немов мара. Немов його знову здолали чари Снігової відьми. Але в цей раз Торем майже не міг їм опиратися.

Рем відчував страх переможеного супротивника. І навіть цей виклик, уявна хоробрість смертника його не могли обдурити. Він чув плутане метушливий биття його серця і... жадав крові. Жадав його смерті за те, що він насмілився зазіхнути на його жінку. І це був інстинкт звіра, що опанував свідомість воїна. І цей інстинкт придушити з кожним днем ставало все складніше.

- Вуй-яу! – пролунав десь голос барса, вимагаючи того, що і сам Торем хотів.

Але як би там не було, Рем нехай і з зусиллям, але взяв себе в руки.

- Прошу, залиш йому життя!

Її голос. Її обличчя. Погляд. Скільки було тривоги і страху. Стільки переживання.

І знову Торема охопила лють. Що в ньому такого, щоб вона так про нього хвилювалася? Хто він для неї? Чи може бути так, що не тільки рука обіцяна цьому принцу?! Може, і серце Адріани давно належить йому?

Торем прикрив очі, з зусиллям взявши себе в руки і заткнув звіра, що вимагав крові. Але все одно, коли заговорив, у його голосі чути було звіриний рик, що лякав навіть його самого.

- Виженіть його до демонів, - процідив він крізь зуби. - Дякуй моїй нареченій. Наступного разу я знесу тобі голову, ледь ти переступиш межі моїх земель.

І борючись з бажанням все ж завершити розпочате, Торем різко кинув меч у піхви і пішов геть, не оглядаючись на наречену. На імпровізовану арену. На своїх же людей. Подалі від усіх. Заспокоїтися. Знову приборкати звіра.

Всередині у нього все клекотіло від люті, злості... ревнощів. Хотілося якщо не вбити, то хоч побити цього сморчка голими руками. Як вона на нього дивилася...

Глухий рик знову вирвався з горла, і вітер підхопив його і розніс над безтурботним Орлеем, ледь Рем піднявся на фортечну стіну.

Жалкі промені полуденного сонця ковзали по дахах будинків, вулиць, садів. Городяни ховалися в тіні дерев, збиралися біля фонтану.

Пахло сіллю і розпеченим каменем. Але Торем немов не бачив нічого.

Прокляття.

Потрібно було заспокоїтися. Взяти себе в руки. Але раз за разом перед очима виринало її обличчя.

Принц. Звичайно ж, їй потрібен був принц... точно не вигнаний зі своїх земель бродяга...

- Торем! Торем, стривай! - її голос пронісся десь далеко. - Торем, зупинись! Прошу!

Рваний знервований вітер доносив слова, її дихання, серцебиття, п'янкий аромат її парфумів. Знову і знову розбурхував оголені інстинкти.

- Залиш мене в спокої, Адріана! - прогарчав він, розуміючи, що просто не може зараз думати тверезо і спокійно. - Іди... геть.

- Ні, - вона й не подумала зупинятися. - Ти поранений! Дозволь мені оглянути твою рану!

Торем кинув на неї трохи спантеличений погляд.

- Навіщо? Від такої дріб'язкової подряпини мені нічого не буде. Але може, - його губи зігнулися в злій усмішці. - тобі хотілося б поглянути на поранення іншого чоловіка - свого "нареченого"?! Поки він ще не покинув ці стіни. Ти ж так дбайливо залишила йому життя

- Нам не потрібна війна з Лертанією через запальність їхнього принца! Ось чому я просила не вбивати його!

Торем і сам розумів, що навіть незважаючи на те, що кинув виклик лертанієць - конфлікту не уникнути, якщо проллється кров. Але що поробиш з почуттями, що роздирали його і навіть суперечили здоровому глузду?

- Тільки тому? - пирхнув Рем, ледь не скриплячи зубами. - Чи є інша причина?

- Інша?! - принцеса зупинилася, її очі звузилися і голос став здавленим. - Через нього я тепер маю славу повії на все королівство. І не тільки Елехорію, схоже. Через його підступи Тобіас ледь не відправив мене на зустріч з предками... як ти думаєш? Є інша причина?! Ти вважаєш, що я можу щось відчувати до цієї людини? Та що з тобою?

Торем різко видихнув, знову обернувшись до Адріани. Напад ревнощів змінило інше почуття.

У пам'яті спалахнув образ пошматованої батогами дівчини, в котрій ледь жевріла іскра життя. І тепер він пошкодував, що не піддався своєму пориву. Що не позбавив світ цього виродка.

- На твоєму місці я бажав би його смерті! - вже спокійніше відмітив Торем, наблизившись до нареченої і обережно прибравши з обличчя неслухняне пасмо волосся. Трохи піддів підборіддя, бажаючи бачити її очі.

- Правителі не мають прав на почуття і бажання. Цього мене вчили з дитинства. І... Я хотіла лише, щоб ти залишився живий, - вона здавлено видихнула і підняла погляд. Її зіниці розширилися, дихання збилося, на щоках грав рум'янець. - Джералд... він мітив точно в шию. І ніякі чари не врятують тебе від такого поранення.

Губ Торема проти волі торкнула усмішка. Значить... вона про нього думала?! Ця тривога, страх...

Він запустив руку їй у волосся і швидко нахилився, маючи намір впитись в її губи поцілунком, ловлячи її дихання та вдихали її запах. Але завмер. Немов чекав дозволу.