Непокірний трофей - Олена Гуйда

Адріана

Тронний зал сьогодні був схожий на бджолиний вулик. Напередодні весілля слуги терли підлоги до блиску, прикрашали залу живими білосніжними квітами, чистили і переставляли меблі, розкладали килими, вивішували гобелени з гербами. І зараз герб Елехорії висів поруч з гербом північного народу. Приглушений гул голосів слуг відскакував луною від кам'яних стін, доносячи обривки фраз і міських пліток.

В останній раз тут було так метушливо в день весілля Тобіаса.

- Ох, яка краса вийшла! – Лея роздивлялася відбуваються навколо зміни, обмахуючись рукою від спеки і духоти. Сьогодні вона виглядала ніби нездоровою. Її очі гарячково блищали, а на щоках грав нездоровий рум'янець, але вона захоплено продовжувала щебетати: - А скільки квітів! Відчуваєш, який аромат? Це буде найкрасивіше весілля!

Через день я дійсно вийду заміж. Цей шлюб має стати шансом врятувати мою країну. Тоді, тиждень тому, пропонуючи угоду Торемові, мої думки були тільки про це. Але... але не зараз. Та мара, що була наслана відьмою лише довела те, в чому я боялася сама собі зізнатися.

Зараз я відчувала себе зовсім по-іншому. Серце, ніби лещатами, стискало хвилювання, проходило тремтінням по тілу. І варто було прикрити повіки, як пам'ять повертала мене в його дбайливі руки, що намагались повернути мене до реальності. Я ніби досі відчувала присмак його губ і тепло тіла.

Хотілося поглянути йому в очі. Побачити інше майбутнє. Розгадати його секрет. І дізнатися відповідь на турбувавше мене весь цей час питання, хто я для нього?

Та що зі мною?! Що це? Ще одна мана?

- Так, все чудово! – я мотнула головою відмахуючись від гнітючих думок, посміхнулася і кивнула. – Коли буде готова сукня?

- Кірія Міренея сказала, що ввечері відбудеться фінальна примірка, і поки ще є час все ж запитаю... – Лея ненадовго зам'ялася. - ти не передумала?

- Ні, Лея, - впевнено мотнула головою. - У сукні буде відкрита спина, а волосся потрібно зібрати у високу зачіску. Мені нема чого приховувати від свого народу. І я не соромлюся цих шрамів. Всі повинні знати, на що здатний нинішній правитель Елехорії.

- Всім відомо, на що він здатний. Чутки зі столиці поширюються як пожежа в лісі! Довіри Тобиасові немає... – в очах подруги блиснули сльози.

- Ти не бачила того воїна вчора, що скоїв замах на моє життя. І він не єдиний. Вважаю, що і в Орлеї є ті, хто поділяють його погляди.

- Про правителя говорять або добре, або нічого лише в одному випадку. Якщо він мертвий. Незадоволені завжди знайдуться... - Подруга раптово зблідла і вчепилася пальцями в колону. - Ох...

- Тобі недобре? – кинулася до неї, боячись, що вона впаде на підлогу. - Покликати на допомогу?

- Ні-ні. Я в порядку, - вона мотнула головою і, прикривши повіки, зробила глибокий вдих. – Просто дуже душно. Спека зводить мене з розуму.

- Ти така бліда! Точно не потрібно до цілителя? Може, ти перегрілася вчора вдень на ринку? Це я винна! Не варто було тебе відпускати! Можна було попросити когось із воїнів...

- Ні, мій похід на ринок ні при чому, - Лея слабо посміхнулася, а потім перехопила мою долоню і потягла до виходу. – Ходімо!

Я підхопила подругу під лікоть. У кожному трохи загальмованому русі відчувалася слабкість, на її обличчі з'явилася піт, а дихання стало якимось переривчастим, нерівним. І мені це зовсім не подобалося. Бути може Етхельда і до неї намагається дістатися? Хто знає, на що здатна ця відьма?

Ми пройшли в бік відкритої тераси. Тут вже дихалося легше, повітря було просякнуте морською свіжістю, легкий вітер миттєво підхопив волосся, граючи з пасмами.

- Священнослужитель з'явиться до десяти, - Лея продовжила, але її голос звучав все ще здавлено. Її погляд був спрямований кудись у далечінь, а на її губах з'явилася ледь помітна посмішка. – Я і кірія Міренея допоможемо тобі зібратися. Розбуджу о шостій.

- Якщо не опинишся у цілителів до того часу. Та що з тобою таке? Обличчя бліде як мармур, руки трясуться, на очах сльози! Щось сталося з... Кнутом?

- Навпаки, - Лея перевела на мене палаючий погляд, - Я поки ще не зовсім впевнена і... Рано, напевно, говорити про таке. Але, по-моєму, я вагітна.

Від несподіванки застигла на мить. Вагітна? Ось так новина! Лея чекала цієї події три довгих роки... Губи самі собою розтяглися в усмішці, я перехопила подругу за руки і зловила її погляд.

- Вітаю! Це таке щастя! Але ти знала і мовчала?! Вчора півдня по ринку бігала і не сказала, що тобі не можна!

- Я ж не кришталева ваза щоб зі мною носитися, - подруга знизала плечима і судорожно втягнула повітря, в її очах з'явилися сльози. – Знаєш, я... Я боюся. Мені дуже страшно. Тоді у шлюбі з Рамоном мені так хотілося дитинки. Я ніколи не любила його, але... Думала, дурна, що якщо народжу йому сина, той життя налагодиться... Але Рамон вбив мені в голову, що я безплідна. А жінка, не здатна продовжувати рід нікчема. А зараз я... я так боюся, що помиляюся. Що я і справді не зможу мати дітей, - вона притиснула руку до живота і по її щоці покотилася сльоза.

- Вирушай до цілителів, - я змахнула сльозу й обійняла подругу. - А потім відпочивати. Я доручу підготовку кому-небудь іншому.