Непокірний трофей - Олена Гуйда

Адріана

- Торем... - від несподіванки на якусь мить я навіть розгубилася, але зібралася і, розправивши плечі, спрямувала погляд прямо йому в обличчя. - Те, що сталося сьогодні, доводить, що мені потрібно вміти себе захистити. І я попросила Кнута навчити мене.

Стійко витримала його насмішливий погляд. І чому я взагалі маю виправдовуватися?

- Це доводить, що тобі краще сидіти вдома, а не шастати по місту, - похмуро зауважив Вигнанець, а потім, глянувши на Кнута, наказав: - Залиш нас. Допоможи нашому гостю покинути місто і простеж, щоб він не розгубив по дорозі подарунки для короля.

Подарунки? Що він задумав?

- Буде зроблено, - кивнув Кнут, і, здається, зітхнувши з полегшенням, швидким кроком повернувся в замок.

- Мені все одно доведеться з'являтися на людях. Воїни сьогодні дали клятву вірності мені, вони чекають від мене дій, - схрестила руки на грудях і поцікавилася: - Чи ти знову вирішив закрити мене в спальні?

- Навіть не уявляєш, як би я цього хотів! - посміхнувся Торем, але швидко посерйознішав і якось приречено уточнив: - Ти хоч зброю бойову коли-небудь бачила? Я вже не питаю про те, тримала ти її в руках!

Він вважає, що я ні на що не здатна?

- У дитинстві ми вправлялися з... Тобіасом на дерев'яних мечах. Та справжню зброю мені теж доводилося тримати в руках. Так що, ти дозволиш Кнуту мене навчити?

Він окинув мене уважним поглядом, немов намагався одночасно зважити і виміряти, і якось задумливо поморщився. Так що захотілося знову підняти підборіддя і з викликом поглянути йому в очі, але я стрималася. Зараз мені потрібно було, щоб він хоча б не перешкоджав моїм спробам умовити Кнута мені допомагати.

- Тобі краще все-таки вибрати метальну або стрілецьку зброю.

Рем взяв мене за руку і повів до порожньої бенкетної зали. Серце підскочило до горла. Там... крім іншого, зберігалася і зброя воїнів, що прийшли з півночі. Цю, та деякі інші, традиції мені вже вдалося дізнатися.

В залі було порожньо і трохи сиро. Торем вибрав лук і простягнув його мені:

- Спробуй натягнути тятиву. - промовив він без глузування, серйозно. – Це, звичайно, не бойовий, мисливський, але тобі і цього вистачить. Якщо впораєшся.

Обхопила лук долонею. Торем спостерігав за моїми діями мовчки, трохи схиливши голову. Зброя відповіла теплом. Підняла його, відчувши, що він насправді був нелегким. Та ще й розміром наполовину мене. Перехопила лівою рукою дерев’яну основу, у правій стисла тятиву і спробувала відтягнути назад. Тонка нитка різала руку, але... марно! Тятива ледь зрушила. Прокляття! Чому у наших вартових це так легко виходило? Знову напружилася, спробувала вкласти всю свою силу, але, на жаль! Це зброя мене зовсім не слухалася.

- Арбалет навіть пробувати не будемо, - поморщився Торем і зняв зі стіни пояс-піхви з маленькими метальними не те дротиками, не те ножами. - З такою зброєю ти знайома? - запитав він і обережно вклав мені в долоню маленький, але досить важкий ніж з оперенням на рукоятці.

- Не зустрічала раніше.

- Тоді знайомся! - посміхнувся Торем, обережно притримавши мене за зап'ястя. - Розслаб кисть і спробуй метнути його в... он той щит.

- Ти вирішив сам мене навчити? - видихнула, намагаючись розслабити руку, яку холодив досить важкий ніж.

- Я поки не впевнений, - хмикнув він. - Мені все ще здається, що з цього нічого не вийде. Але у тебе є шанс мене переконати. - посміхнувся він, якось тепло, проникливо, і тут же нагадав. - Щит!

Видихнула і спрямувала погляд на щит. Круглий, з яскравим строкатим і незнайомим візерунком. Щит його народу? Хоча, не важливо. Він стояв зовсім недалеко, в п'яти кроках. Потрібно просто зробити один рух і ніж прониже дерево наскрізь. Це ж не складніше, ніж кидати каміння в воду на дальність?

- Видихни і розслабся, - опинившись позаду мене, зовсім близько обдав мене теплим диханням Торем, і серце відгукнулося на цю близькість гучною луною.

Він що, навмисне мене відволікає?

Я повинна це зробити. Я зможу. Я доведу. Не йому, сама собі!

 Підняла руку, що стискала ніж, а в наступну мить зробила кидок, вклавши в нього всі свої сили. І всі почуття! А слідом відчула якесь полегшення. Підняла погляд. І кров прилила до щік! Як же так?! Ніж увійшов рівно наполовину довжини, але... стирчав з іншого щита!

- Ну принаймні, він не вилетів у вікно. Давай ще раз? - І він знову вклав ножик в мою руку, легенько провівши кінчиками пальців по тильній стороні долоні. - Не обов'язково кидати з такою силою. Ножі збалансовані й гострі, достатнього плавного м'якого руху.

Він узяв ще один ніж і швидко кинув його в щит. Я навіть помітити нічого не встигла. І до мого жалю його ніж стирчав точно в центрі потрібного щита.

- Не страшно, якщо промахнешся. Головне, старання! - посміхнувся Торем, знову ставши у мене за спиною.

Знову підхопила ножик. Зараз він вже не видався важким. Він зручно ліг в долоню, і всередині все напружилось. Знову видихнула і завмерла, спрямувавши погляд на ціль. Легкий вітер увірвався в розкрите вікно, принісши з собою трохи свіжості. Відкинула назад волосся, приготувавшись до кидка. І тут тишу, що настала, пронизало виразне ухання сови.