Час бою (болю) - Соломія Даймонд

*Аліна 

Я здалася й широко розплющила очі. Давид відсунув ковдру й сів поруч зі мною. Мені було соромно перед ним за цей вияв слабкості. Щоб хоч трохи заспокоїтися, я приклала долоню до серця й почала пошепки рахувати до десяти.  

— Два, три... — повторяв за мною Білінський, ніжно проводячи пальцями по моїй шкірі. Його голос заспокоював і бентежив водночас.  

Коли ми дійшли до десяти, він відсторонився й простягнув мені склянку з водою. Вона була доволі холодна, але зараз не час для того, щоб скаржитися.  

— Пам’ятаєш озеро, що було поруч з дитячим будинком? — Не дочекавшись відповіді, я продовжила розповідати. Мені хотілося розділити з кимось цей сон. — Мені снилося, що Свят стояв поруч з ним. Сонце світило ясно-ясно. — Я гірко посміхнулася й поклала голову на плече Білінському. — Вітер колихав віти дерев у різні сторони. Ми були дітьми. Бігали один за одним, плескалися водою у різні сторони, наспівували пісні й грали у лови. Знаєш, я на мить знову відчула себе дитиною. Здається, я знову зрозуміла, як це бути щасливою. Однак, — голос наповнився розчаруванням. Знаєте відчуття, коли ви з’їли шматок дуже гіркого шоколаду й не можете позбутися жахливого післясмаку? Я зараз відчувала щось подібне. — Далі все зникло. Він пішов, а я заклякла. Святослав покинув мене й пішов навіть не озираючись.  

— Якби у твого брата був вибір, то він би зараз був поруч з тобою, Аліно. Він би ніколи не покинув тебе. Сьогодні був дуже насичений день. Завтра тобі доведеться попрощатися зі Святом. Тобі потрібно виспатися. Лягай. — Він спробував підвестися, але я перехопила його зап’ясток. Ці холодні простирадла були схожі на жахіття, що поглинало мене. Я не хотіла спати, бо мені було страшно залишатися самій.  

— Побудь зі мною. На підлозі незручно й холодно. Не залишай бодай ти мене, Давиде. — Ми були знайомими незнайомцями, але зараз у мене не було нікого ближчого, ніж він.  

— Гаразд. Я буду поруч, але пообіцяй, що не дозволиш страхам заволодіти тобою. Ти сильніша за це, Аліно, знай це. — Давид накрив нас ковдрою і вимкнув настільну лампу. Я у відповідь відсунулася на край ліжка, щоб звільнити йому трохи простору.  

Я ще довго дивилася на стелю. Рахувала фурнітуру на люстрі, спостерігала за місяцем, що надає блиску скляним поверхням у кімнаті й намагалася вгадати на що схожі тіні у спальні. Коли дихання Білінського стало рівномірним, а груди під його футболкою почали здійматися у повільному ритмі, я поклала долоню поверх його грудей та уявила, що все це лише сон. Завтра я прокинуся у своєму ліжку, Свят розбудить мене в універ, бо я вкотре просплю й... Усе буде добре... 

— Трясця!  

Мене розбудила лайка Давида, змішана зі звуком скла, що розбивається на дрібні шматки. Після цього в ніс вдарив різкий аромат кави та чоловічих парфумів. Підвівшись на ліктях, я побачила Білінського, який тримав руку під холодною водою. Поруч з ним лежали уламки від фарфорової чашки молочного кольору. Шкіра на долоні повільно набувала багряного відтінку. Гримаса на обличчі хлопця свідчила про те, що йому боляче. Я й сама скривилася від побаченого.  

— Тобі допомогти? — запитала я, ставлячи ступні на холодну плитку. Моє тіло вкрилося сирітками й щоб хоч якось себе зігріти, я потерла пальцями свої передпліччя.  

— Ні, я сам впораюся. — Давид почав хаотично відкривати полиці на кухні. Гадаю, він намагався знайти аптечку. За декілька хвилин він переможно посміхався сам до себе, тримаючи здоровою рукою коробку з ліками. Поки він розбирався з опіком, я викинула уламки в смітник та витерла залишки кави з підлоги.  

— Твоя сорочка також брудна. Дай сюди. Я швидко поперу її, — запропонувала, дивлячись на годинник, що висів на стіні. Білінський, піднявши одну брову, сперся ліктем на кухонний стіл. 

— Я не з тих чоловіків, які не в змозі привести свій одяг до ладу. Сам цим займуся. Ти поки поснідай. У холодильнику є все для того, щоб зробити бутерброд. Я хотів приготувати сніданок до твого пробудження, але раптовий дзвінок мене відволік... — Він не встиг договорити, бо до нього зателефонували.  

Давид швидко прийняв виклик і попрямував у вбиральню. Я не їла вже майже добу, але мене все ще нудило. Якщо я не хочу обблюватися на похороні свого брата, то мені поки не варто навіть думати про їжу. Я запарила дві чашки кави й поставила їх на стіл. Білінського все ще не було. Мене почало гризти сумління. Він стільки зробив для мене. Приїхав сюди, зайнявся організацією похорону, дозволив переночувати з ним. Я хотіла бодай якось віддячити, тому дістала з холодильника продукти й приготувала для хлопця два бутерброди.  

Я вже мила чашку з-під кави, коли Давид швидко влетів на кухню, залишаючи за собою шлейф з парфумів. Запах шоколаду крокував за ним, неначе він його тінь. Білінський зайняв місце за барним столом і потягнувся до тарілки з бутербродами.  

— Ти поснідала? — спитав той, примруживши одне око. Я почала панікувати, коли він так прискіпливо глянув у мій бік.  

— Так, — збрехала я, кусаючи нижню губу. Я старалася дивитися в раковину, щоб він не прочитав брехню в моїх очах.  

— Добре. Готова йти? — Я хутко витерла чашку, розвернулася й сперлася сідницями до дерев’яної стільниці.  

— Готова, — вдруге за останню хвилину злукавила. Хіба можна бути до такого готовим? Я б віддала все, щоб зараз опинитися на найнуднішій парі, лиш би не бути на похороні брата.  

— Тоді поїхали. — Він накинув на плечі піджак і потягнув мене за собою в коридор.  

Поруч з будинком на нас вже чекало таксі. Давид відчинив для мене дверцята й пропустив усередину. Я гадала, що він сяде поруч з водієм, але він жестом попросив мене посунутися далі й вмостився поруч зі мною.  

Дорога додому була бентежна. Як би я не намагалася заспокоїтися, все було даремно. Коліна різко здіймалися вгору під моїм пальтом. Білінський раптово поклав руку поверх моєї ноги, а потім розгорнув її та показав монету. Я одразу впізнала її. Вони зі Святом відкопали це на задньому дворі дитячого будинку років 11 тому.