Час бою (болю) - Соломія Даймонд

*Аліна 

— Цей хлопець має рацію, — пробурмотіла жінка, розвертаючись на п’ятках. Її рух був доволі різким, тому вона зачепилася й ледь не впала на огорожу одного з гробів. Я відвернулася від неї, щоб втамувати свій гнів... 

Перед тим, як піти з кладовища, знайомі підходили до мене й висловлювали своє співчуття. Кожне “Мені так жаль тебе” було схоже на ляпас. Хотілося закрити вуха долонями й міцно заплющити повіки. Мені не потрібна була чиясь жалість.  

Коли на цвинтарі залишилися лише я та Давид, то я відчувала себе неначе вичавлений лимон. Присівши на лавку поруч з могилою брата, я глянула на кучугури снігу, що знаходилися на території кладовища. Перший день весни. Мій брат дуже любив саме цю пору року. Він казав, що весна асоціюється у нього з чимось новим та свіжим. 19 березня йому б виповнилося 24, але тепер Святославу навіки 23... 

— Мене лякає пустота у твоїх очах, — зізнався Давид після довгої мовчазної паузи між нами. Знизуючи плечима я дістала з сумки лампадку й спробувала запалити свічку. На жаль, мені це геть не вдавалося. — Дай сюди. — Білінський швидко все зробив і розставив руки по обидва боки лавки так, що я опинилася в пастці. Від того, що він був так близько, я добряче напружилася.  

— Якщо ти гадаєш, що мої очі знову почнуть сяяти від щастя, то ти глибоко помиляєшся, Давиде. Я самотня й нещасна, — відповіла я, відвертаючись. Мені не хотілося, щоб він бачив мої сльози.  

— По-перше, ніколи не відводь очей. Показувати свої емоції — це нормально. Кожен з нас має право як на рясний заразливий сміх, так і на гіркі сльози. По-друге, ти не самотня, Аліно. Я буду поруч поки тобі це буде потрібно, — промовив Білінський, торкаючись подушечками пальців мого підборіддя. Від холодних дотиків моїм тілом пробіглися сироти. Я збентежено глянула в очі кольору неба у ясний день, відчуваючи, як моє серцебиття пришвидшилося.  

— До тебе телефонують... — Давид вказав рукою на кишеню мого пальта і я швидко потягнулася за смартфоном.  

Подумки картала себе за розсіяність. Справа у втраті, правда? Свята більше немає і я намагаюся знайти йому заміну. Це так званий спосіб позбутися самотності, але він хибний. Я боюся... Знову прив’язатися, любити, а потім втратити.  

— Доброго дня, Тетяно Миколаївно, — привіталась я з власницею квартири, де ми з братом жили. Мабуть, вона дізналася про смерть Святослава лише зараз. Ми не були близькі з нею. — Щось трапилося? 

— Так! Щойно мені зателефонував сусід з першого поверху й сказав, що ви його затопили. — Мої зіниці розширилися від здивування. Я точно пам’ятала, як набирала воду в ванній кімнаті, щоб поставити у вази квіти. Однак, я була впевнена на 100% у тому, що закрутила кран. Цього просто не могло статися. — Твій брат може розв’язати цю проблему?  

— Святослав помер вчора. Я... — горло стиснулося від болю. — Я приїду, як тільки зможу. — До цього я думала, що цей день не може бути ще більш жахливим, але як же я помилялася. Неприємності сунули на мене неначе лавина.  

— Вибач, Аліно. Я справді про це не знала. Не переймайся, я вже виїжджаю, тому можеш не поспішати... 

— Що трапилося? — Давид згорнув з лавки сніг і сів поруч. У мене вже голова розколювалася, а зараз була лише 2 година дня.  

— Я затопила сусідів знизу, але це неможливо. — В такі моменти руки просто опускалися. Складалося враження, що чорна смуга більше не закінчиться і я застрягну в цьому ланцюжку з неприємних інцидентів навіки. — Я точно пам’ятаю, як закривала кран у ванній кімнаті.  

— Ти могла просто забути, — відповів він, натягуючи на долоні рукавиці. Було доволі холодно й мороз неприємно пощипував шкіру.  

Я згадала, що в мене в кишені були мітенки. Коли я спробувала їх дістати на землю впали ще й цукерки-льодяники, які я так любила. Святослав чудово про це знав. Він часто купляв їх для мене й пхав їх у мою сумочку, кишені чи тумбу поруч з моїм ліжком. Я раділа неначе маленька дитина, яка знайшла на день святого Миколая подарунок під подушкою, кожного разу, коли знаходила ці ласощі. Мене так тішили не самі цукерки, як турбота та увага братика. Я розгорнула папір і запхала льодяник до рота. Коли спробувала вдруге дістати мітенки, то ще декілька цукерок випали кишені. Давид підняв їх і передав мені.  

— Пригощайся. Вони зі смаком лимона. Ти такі любиш. — Остання фраза явно була зайва. Сама не розумію, чому в моїй пам’яті закарбувався той факт, що Білінський любить усе кисле.  

— Спасибі, — він сором’язливо посміхнувся до мене й запхав яскраво-жовту обгортку в кишеню.  

— А щодо того, що я могла забути про воду, то я не згідна. Я завжди була уважна. Це неможливо! — Можливо, мені просто не хотілося визнавати свою помилку. Я вже так сильно заплуталася. Мені потрібен відпочинок, а не нова порція проблем.  

— Гаразд, минулого вже й так не зміниш. Зараз потрібно розібратися з наслідками. Якщо ти хочеш ще трохи побути зі Святом, то я можу поїхати на квартиру й владнати цю проблему з власницею квартири та з сусідами. — Я заперечно похитала головою.  

Достатньо. Мені пора подорослішати й взяти на себе відповідальність за свої дії. Втікати від проблем чи перекладати їх на когось іншого — це не вихід, а короткочасна втеча, яка рано чи пізно призведе до глухого кута, з якого я не зможу потім знайти вихід.  

— Я більше не можу залишатися в цьому місці. Тут моторошно, а Свят... Тут лише його тіло, але я знаю, що подумки він завжди зі мною. Ходімо.  

Я пішла не озираючись, як і брат у жахітті, що приснилося мені цієї ночі. Гадаю, за допомогою цього сну він вирішив попрощатися зі мною й відпустити назавжди. Мені слід було зробити у відповідь те саме, що він.  

Сніг приємно рипів під чобітьми. Квартира знаходилася неподалік, тому ми йшли пішки. Від холодного повітря у мене дерло в горлі або ж... Пити вночі холодну воду таки було помилкою. Підозрюю, що до списку моїх проблем добавиться ще й неочікувана застуда.