Час бою (болю) - Соломія Даймонд

Натягнувши на очі сонцезахисні окуляри, які я завжди носила з собою в рюкзаку, я вибігла з трамвая. Ступивши на слизьку бруківку я ледь не послизнулася. На щастя, в останній момент встигла вчепитися рукою за ліхтар.  

Навпроти я побачила знайоме обличчя. Капелюх Давида був вкритий лапатим білим снігом. Поруч з хлопцем стояла велика валіза темно-коричневого кольору. Ми не бачилися 5 довгих років і за цей час обоє добряче змінилися. Білінський роззирнувся навколо й коли переконався, що дорога вільна, попрямував у мій бік. Я відвела погляд і зосередилася на неприємного звуку, який виникав від того, що коліщата його валізи вдарялися об львівську бруківку. Коли він став навпроти, я відчула аромат шоколаду. З дитинства цей запах асоціювався у мене з Давидом.  

— Прийми мої співчуття, Аліно, — щиро промовив той, обіймаючи мене. Мої зіниці розширилися від здивування. Давид був не тактильний. Я пам'ятала це ще з дитинства. Одного разу, коли у нього було день народження, я хотіла обійняти його, а він простягнув переді мною руку й заперечно похитав головою. Його відмова тоді боляче вдарила по моїй самооцінці. — Хочеш додому чи прогулятися?  

Дім? Тепер це всього лиш пуста квартира, наповнена речами, які до кінця мого життя нагадуватимуть мені про нього. Дому в мене більше немає.  

— Я хочу до нього, — зізналася я, писклявим голосом, який навіть сама не одразу впізнала. Чи готова я була до цієї зустрічі? Побачити його бездиханне пошрамоване тіло й востаннє притулитися до нього… Я хотіла цього й боялася водночас.  

— Аліно. — Давид хотів відсторонитися, але я міцно вчепилася за його плечі. Якби відпустила просто зараз, то зустрілась би обличчям з льодом. Якщо розібратися, то я сьогодні нічим не займалася, але була така втомлена, неначе пройшла 50 тисяч кроків. — Свята ховатимуть у закритій труні. Він дуже сильно постраждав під час аварії. Ти не готова його побачити. — Він заправив пасмо світлого волосся мені за вушко й обійняв за талію. Я закрила очі долонями, приховуючи своє ридання.  

— Я хочу побачити його кривдника. Він заплатить за це… — Залишки від мого розбитого серця наповнилися ненавистю до людини, яка забрала життя в моєї найріднішої людини. Я не була жорстокою, але готова порвати кривдника мого брата на клапті. Так, я б без вагань змусила його страждати. Мої очі спалахнули від помсти. Тілом неначе поширився струм. Приплив нової енергії зʼявився нізвідки. 

— Він також помер, — повідомив мені Білінський. — Відвезти тебе додому?  

— Ні! — Я заперечно похитала головою, піднявши голову. Від різкого світла, що долинало з ліхтаря, мені довелося примружитися. — Мені страшно йти туди. А ще… Потрібно зайнятися похороном.  

Мій брат у труні, обставленій квітами. Наші знайомі зі словами співчуття. Запах кадила та дзвінкий спів хористів. Це не просто бентежило, а відверто лякало.  

Геть не так я уявляла наше зі Святославом майбутнє. Як тільки життя налагодилося, все знову полетіло шкереберть. Мої мрії та надії будуть заховані під кришкою його гробу.  

— Тобі не потрібно про це хвилюватися. Я вже про все домовився. — Кола під очима Давида свідчили про те, що він давно не спав. Почервонілі білки натякали на те, що він плакав. Не тільки я сьогодні втратила дорогу мені людину, а й він. Нас обʼєднувало спільне горе.  

— Чому ти тут? Хіба ти не мав бути в Словенії? — Я не була впевнена, що саме в цій країні він жив всі ці роки, бо я не дуже цікавилася його життям. Про існування Білінського після того, як ми вибралися з дитячого будинку, я дізнавалася лише від брата.  

— У нас з Давидом була домовленість, про яку ти не знала, — обережно промовив той, проводячи холодними пальцями по своїй щетині. — У разі його смерті я мав бути з тобою до того моменту, поки ти не оговтаєшся. І так, я був першою людиною, яка дізналася про його смерть. Річ у тім, що аварія сталася ще на світанку. Я повідомив тобі про смерть Святослава лише тоді, коли добрався до Львова. Це зайняло певний час. — Декілька хвилин пішло на те, щоб переварити цю інформацію. Коли я прокинулася, то навіть подумати не могла, що щось не так. Ніколи б не здогадався, що цей світлий та сонячний день стане найгіршим у моєму житті.  

— Тобі не обов'язково тут залишатися. У тебе своє життя. — Мені не потрібна була нянька. Я б не стала перекладати на когось іншого свої проблеми, навіть не зважаючи на те, що зараз у мене не було жодних сил та бажання рухатися далі.  

— Це не обговорюється, Аліно. Це мій обов'язок перед твоїм братом, — буркнув той, струшуючи сніг зі свого головного убору. Витончені сніжинки на чорній тканині виглядали чарівно.  

З іншої вулички линув звук скрипки. Я згадала про те, як Святослав та Давид любили слухати класичну музику. Однолітки часто хейтили їх за незвичні вподобання, але хлопцям було так байдуже. Я повільно почимчикувала на звук, закинувши шарф на плече. Волосся здійнялося вгору від холодного та пронизливого вітру.  

— Ти куди? — Давид підбіг і спіймав мене за руку. Він не казав вголос, але я бачила, що мої дії та постійне мовчання лякають його. Мабуть, він думав, що я на межі божевілля. Знаєте, мені також так здавалося, але я не була на 100% впевненою у цьому.  

— Хочу послухати музику. Ти ж казав, що ми можемо прогулятися, вірно? — Мелодія ставала гучнішою. Мене тішила наполегливість скрипаля, який попри сильний вітер та сніг продовжував грати.  

— Як забажаєш. Твій брат казав, що музика здатна загоїти навіть найсильніші рани. Надіюся, що тебе вона також зцілить, Аліно.