Час бою (болю) - Соломія Даймонд
— Так, тут недалеко.
Будівля, в якій жив знайомий Білінського знаходилася за 5 хвилин ходьби від Площі Ринок. Це був один зі старих львівських будинків, у якому був синьо-білий вітраж, але, на жаль, не було ліфта.
— Який поверх? — запитала я, паралельно розглядаючи візерунки на склі. Я не була великим поціновувачем мистецтва, але цей вітраж привернув мою увагу.
— Четвертий.
Я поспішила за Давидом, який, мабуть, хотів спати не менше, ніж я. Він поспіхом дістав з кишені ключ і встромив у замок. Старі двері неприємно заскрипіли й від цього я скривилася. Це нагадало мені звук рипучого паркету у дитячому будинку. Я була з тих дівчаток, яким не подобалося ходити по кімнаті у капцях. Через це мої колготки дуже часто рвалися і я отримувала за це на горіхи від виховательки. Жоден удар не змусив мене вдягнути взуття. Я була впертою та непокірною. Мене намагалися зламати, але я була схожа на той рипучий паркет. Нікому так і не вдавалося заглушити звук свободи, що звучав тоді, коли я протестувала.
Давид ввімкнув світло у квартирі й запросив мене рукою всередину. Тут все виявилося геть по-іншому, ніж я собі уявляла. Мене зустріла затишна та сучасна студія, яка геть не відповідала зовнішньому вигляду цього будинку. Мені подобалося тут, але той факт, що ліжко було лише одне мене несамовито збентежив.
— Не переймайся, я спатиму на підлозі. — Добре, що Білінський стояв за моєю спиною й не бачив мого здивованого обличчя. Невже він навчився читати думки? — Мені потрібно прийняти душ з дороги. Якщо ти голодна, то ми могли б щось замовити...
— Ні, я нічого не хочу. — Мене все ще нудило. Боюся, що навіть найменша крихта хліба б викликала у мене блювоту.
— Гаразд, тоді... — Він зняв з себе верхній одяг, а потім присів над своєю валізою. За секунд 40 Давид вже зник за дверима ванної кімнати.
Я сіла посередині ліжка, обіймаючи свої коліна долонями. Знаєте, яку корисну звичку я отримала в дитячому будинку? За рік перебування в тому жахливому місці я навчилася плакати, не видаючи жодного звуку. Сльози просто текли по моїх щоках, а я продовжувала дивитися в одну точку на стіні, навіть не моргаючи. Зоряна — одна з найжорстокіших жінок у дитбудинку, називала мене “психічнохворою” через це. Їй здавалося, що лише ті, хто не сповна розуму, можуть настільки сильно стримувати свої емоції, коли їм завдають такого сильного фізичного болю. Вона помилялася. Стан мого ментального здоров’я тут був ні до чого. Я просто була стійкою, але, трясця, вони не давали мені навіть вибору! Я не могла бути слабкою, бо тоді б вони просто зламали мене, а сльози... Вони були лише побічним ефектом, якого я ніяк не могла позбутися...
— Святославе, Святе... Будь ласка! — Я бігла, але все одно не встигала. Брат йшов, не озираючись. Коли я впала він навіть не глянув на мене. Я намагалася всіляко привернути його увагу, але складалося враження, що я просто якась невидимка.
— Аліно. — Мої щоки огорнули чиїсь гладкі долоні. — Розплющ очі. — Я заперечно похитала головою, відчуваючи як цівка поту стікає по моїх скронях. Якщо я підніму повіки, то більше ніколи не побачу Святослава. — Він помер. Будь ласка.
