Час бою (болю) - Соломія Даймонд

Двері у квартиру були відчинені. Тут все ще був присутній неприємний запах кадила. Ми з Давидом роззулися ще до того, як минули поріг. Коли я стала на здутий ламінат, вкритий товстим шаром води, то осягнула весь масштаб катастрофи.  

— Тетяно Миколаївно, — гукнула я власницю, відчуваючи перед нею провину за скоєне. За мить жінка з’явилася в мокрих смугастих бриджах та жовтих гумових рукавицях. — Вибачте, мені так жаль. — Я щиро не хотіла, щоб все так трапилося.  

— Пусте, люба. Я вже переговорила з сусідами. У них є страховка і в мене також, тому ніяких проблем не буде. Залишилося лише зібрати всю цю воду. Як ти? — Вона повільно потягнулася до мене і я зробила крок назустріч, щоб обійняти її.  

— Погано. Свят був усім для мене. — Тетяна Миколаївна лагідно провела долонею по моїй спині й відсторонилася. Коли вона глянула на мене, то в її зелених очах я помітила той самий біль, що й бачила зранку у відображені дзеркала.  

— Знаю. Мій покійний чоловік також був дуже важливою людиною у моєму житті. Коли його не стало, то я місця собі не знаходила. — Вона швидко зняла рукавицю й змахнула рукою сльози з очей. — Цей біль нестерпний. Він нікуди не зникає навіть з роками. Однак, сильним людям під силу навчитися жити з ним і продовжувати радіти та насолоджуватися моментами. Ти одна з таких людей, Аліно. Не забувай про це... 

Наступні декілька годин ми ліквідовували наслідки затоплення. Давид також не залишився осторонь. Я намагалася відговорити його від цієї ідеї, але він був непохитним. Під кінець я навіть зраділа, бо втрьох ми впоралися набагато швидше.  

— Алінко, я дуже вдячна вам обом за допомогу. Без вас я б не впоралася, — з усмішкою промовила Тетяна Миколаївна, наливаючи чай у чашки. — Пригощайтеся, — додала вона, дістаючи з сумки упаковку печива.  

— Дякую, бо я ще нічого не їла сьогод... — Я не встигла закінчити, бо згадала про те, що збрехала Білінському зранку. 

— Я ще згадаю тобі це, Аліно, — прошепотів мені на вухо Давид, тягнучись за печивом.  

— Завтра сюди прийдуть майстри, щоб замінити ламінат та перефарбувати стіни. Ремонт займе мінімум тиждень. Тобі є де пожити? — поцікавилася власниця. У відповідь я лише закусила нижню губу від розчарування. Трясця! У мене не було грошей, щоб винаймати готельний номер стільки часу у Львові.  

— Не переймайтеся про це. Аліна залишиться у мене, — спокійно промовив Білінський. — Я подбаю про неї.  

Спочатку я жартома сприймала цю домовленість між хлопцями. Думала, що одразу після похорону Давид купить квиток у Словенію й назавжди зникне з мого життя, та схоже на те, що для нього це були не пусті слова. Як довго він буде поруч?  

Тетяні Миколаївні зателефонувала внучка й вона після її дзвінка жінка поспішила на свою іншу квартиру, де вона проживала. Я мила посуд, а Давид відверто спостерігав за мною, від чого я почувала себе невпевнено.  

— Ти шкодуєш про те, що дав Святу цю обіцянку? — обережно запитала, протираючи чашку. Білінський схрестив руки на грудях, свердлячи мене своїми голубими очима. 

— Не шкодую. Я все зробив правильно, — впевнено промовив хлопець. — Не смій думати, що твоя компанія мені неприємна. Я тут з власного бажання. Якби Свят не попросив мене про цю послугу, то я б все одно був тут. Усе, що дороге моєму найкращому другу настільки й цінне мені, зрозуміло?  

Я зараз по-доброму заздрила своєму братові. У нього був такий хороший та вірний товариш. От би й у моєму житті були такі друзі.  

— А тепер збери речі, які тобі потрібні й поїхали. Нам обом потрібно перепочити після цього насиченого дня, Аліно. — Його прохання залишилося без відповіді, бо я мовчки пішла в свою спальню. 

Коли невеличка дорожня сумка була повна одягу, канцелярії та різних дрібниць, я зайшла в кімнату, яка раніше належала Святославові. Це було помилкою. Наші дитячі знімки, картина по номерах, яку він так і не завершив розфарбовувати, ароматична свічка з його улюбленим запахом... Кожна дрібничка була болісним нагадуванням, яке роздирало душу. Мені коли-небуть стане легше чи почуття провини та болісні відчуття ніколи не покинуть мене?