Мій нестерпний ельф - Настуся Соловейко

Прийнявши ванну, я сиділа біля дзеркала в халаті.

Чи надіти нову білизну? Певно, що так.

На ліжку лежала ціла купа картонних й бумажних пакетів.

Я вибрала тонкі прозорі панчохи розшиті крихітними квіточками,  мережеві маленькі трусики й пояс для панчіх.

Сукня мала корсет, тож, більше нічого не було потрібно.

В мене ще ніколи не було такої дорогої білизни, а тим більше сукні.

Коли наділа його, то глянувши у дзеркало не впізнала себе.

Мої фіалкові очі блищали, щоки горіли, плаття підкреслило тонку талію, а корсет трохи підняв груди так, що тепер здавалося, наче вони не такі вже й маленькі.

Я покрутилася туди сюди. Все ж таки, гарний одяг може зробити будь-яку дівчину симпатичною.

Замислилась чи не зробити якусь зачіску, та врешті-решт залишила волосся розпущеним.

– Флоро, я вже чекаю, – пролунало знизу – в тебе є ще п'ять хвилин і я підіймаюсь!

Я швидко вскочила в балетки та ще раз глянувши на себе, пішла донизу.

Льє стояв спиною, та коли почув мої кроки повернувся.

У темно-синьому костюмі й світлій сорочці він виглядав приголомшливо. Як я могла думати, що Льє не гарний? Так, очі незвичайні, та довгі чорні вії робили погляд скоріш загадковим. Чорні брови, тонкий ніс і виразні губи.

Його очі пройшлися від моєї маківки до кінчиків туфельок, що виглядали із під пишної спідниці.

– Я передумав, – сказав він низьким голосом.

– Ми нікуди не поїдемо? – спитала я розчаровано.

– Так, ти така гарна, що я гадаю, ніхто окрім мене не повинен бачити тебе такою.

– Льє, ти ж не серйозно!

– Цілком серйозно, хіба що… – він замовчав.

– Хіба що, що?

– Хіба що ти покажеш мені, яку білизну наділа.

– Ти геть з глузду з'їхав!

– Білизна і поїздка, або ж ми дома і ти не вийдеш зі спальні до завтра, я власне, обрав би другий варіант, та вибирай сама, – він нахабно посміхнувся.

Здавалося б, що тут складного, він бачив мене голою безліч разів, та я все одно зніяковіла.

– Добре, – смикнула спідницю наверх.

– Тшшшш, повільніше, покажи мені спершу одну ніжку, потім другу, а потім трусики й пояс, ти ж наділа пояс?

Я зробила як він казав.

Ельф підійшов до мене і притис до себе.

– Тепер, увесь вечір буду уявляти тебе такою.

Він забрав у мене з рук спідницю і сам опустив її на місце.

– Почекай, у мене для тебе щось є.

Він розкрив долоню і я побачила надзвичайно красиву квітку, схожу на лілію, тільки фіалкового кольору.

Здавалося, що вона справжня, однак, це було не так. Пелюстки з якогось невідомого мені металу, прикрашені дорогоцінним камінням.

– Це прикраса для волосся, – пояснив він.

І перш ніж я встигла заперечити, прикріпив її біля мого вуха.

– Підходить під твої очі, утім, вони все одно неповторного кольору.

– Льє, вона певно, дуже доро…

Він приклав пальця мені до губ.

– Нічого не хочу чути, все, тепер ходімо.

Взяв мене за руку і вийшовши з дому, ми сіли у Парьель.

Двомісний Парьель відрізнявся від того, в якому я їхала до Хинки. Здебільшого відчуттям небезпеки, здавалося що я от-от випаду з нього.

– А він точно безпечний, – спитала я, коли ми піднялись у небо.

– Нема нічого на сто відсотків безпечного, люба, та в цілому так.

Місто миготіло тисячами кольорів. У темряві воно здавалося зграєю світлячків, що постійно рухались.

– Як гарно! – захоплено вигукнула.

Раптово я злякалася.

– Льє, а що як мене там хтось впізнає? Я ж начебто злочинниця!

– Не думаю, а навіть якщо і так, що з того? В тебе ще півтора місяця до суду й ти не зобов’язана сидіти вдома.

Поступово ми наближалися до будівлі схожої на величезний чорний шар.

Це було так дивно, адже я ще не бачила в Ольфірі ніяких кольорів окрім білого й бірюзового.

Тільки вхід у будівлю сяяв так яскраво, що сліпив очі.

Коли ми приземлились, якщо можна так сказати, то я побачила, що навколо зібралося досить багато народу.

– Ходімо, – ельф потягнув мене вперед.

Віддавши білети, ми увійшли у просторе фойє. Скрізь снували офіціантки у чорних довгих сукнях, вичепурені наче пави ельфійки, ряхтіли напівоголеними грудьми й прикрасами.

Ельфи у дорогих вечірніх костюмах пили й розмовляли.

– Може, вип'єш чогось? – спитав Льє.

Я заперечно хитнула головою.

– Що ж, тоді ходімо, скоро почнеться.

Ельф повів мене через хол і відчинив якісь двері – ми опинилися на балкончику, який зазвичай буває у театрі. Посередині стояли два стільці.

Підійшовши до поруччя, я глянула униз і побачила сцену у формі амфітеатру. Тільки замість звичайних сидінь були балкончики.

– Це театр? – спитала.

– Ні, не театр. Почекай і побачиш. Сідай, глянь, всі займають свої місця.

Я роззирнулася – так і було.

Повільно світло стало гаснути й ми опинилися у повній темряві.

– Оооотже, ви прийшли сюди сьогодні, щоб побачити битву, битву добра і зла! Битву магії та древнього світу! – пролунав підсилений магією голос.

Сцена спалахнула вогнем, справжнісіньким, у центрі якого стояв високий ельф з чорними очима.

Такого я ще не бачила. Біле волосся й смаглява шкіра. Дивно!

– Льє, чому у нього такі очі?

– Він наполовину Хинок.

– Ви готові? – з усіх боків почулися збуджені крики – Я вас не чую! – я з подивом побачила, як ельфійки попідскакували зі своїх стільців і верещали, як скажені.

– Що ж, тоді почнемо! Перший на сьогодні Ротондос! Пані та панове, нехай почнеться бій!

Він зник і все знов стало темним.

Ротондос. Я знала хто це. Це ж чудовисько пустелі! До того, як я встигла спитати щось у Льє, темрява наче ожила і разом із розлюченим риком просто із повітря з'явився гігантський монстр.

Він світився, і від того, видавався ще страшнішим. Схожий на величезну змію, із шипами по всьому тілу і гострим, немов бритва хвостом.