Наречена для дракона - Марія Люта

Прокинулася пізно – добре, що хоч було на другу пару. Голова боліла. Цілу ніч мені снилась якась кривава фантасмагорія: бої, крики, битви, всюди дим,  обвуглені тіла, плутанина повна. А ще цей розлитий в повітрі первозданний жах. Там були дракони. Вони сіяли смерть, знищуючи все і всіх без розбору.

Перебуваючи під важким враженням, я навіть не одразу помітила косі погляди в мій бік. Але, навіть помітивши їх, змогла легко ігнорувати, перебуваючи в глибоких роздумах. Цікаво, чи це тренування з Габріелем спровокувало такі  тривожні сновидіння, чи усьому причиною - дивний кинджал?

Перекусивши у їдальні, вирушила на пари. Як мишка відсиділа всі заняття і прагнула якнайшвидше вирушити додому і знову чаклувати над клинком, але не тут-то було.

- Анна! - радісно-схвильований Франк чекав на мене біля виходу з аудиторії з величезним букетом у руках.

На нас одразу спрямувалося безліч поглядів: одні були просто зацікавленими, в інших танцювали веселі смішинки, але в більшості з них читались недовіра і здивування: навіщо такому як Франк Моргенштайм кликати на побачення таку, як я. На зло останнім, я мило посміхнулася, зобразила радісне хвилювання і схопила хлопця під лікоть. Квіти не взяла: по-перше, такий величезний букет дуже важкий - нехай сам його і носить, а в мене, між іншим, після вчорашнього тренування все тіло ниє. А по-друге - чому чоловіки думають, що всі жінки божеволіють від мертвих рослин? Я ось Річарда насилу перевчила дарувати мені замість квітів трави лікарські прямо з кореневищем - нехай некрасиво, зате радуватимуть потім довго.

На території Академії насправді на так багато місць для романтичних усамітнених побачень. Франк повів мене до парку. Там уже була розкладена скатертина з усілякими смаколиками, а поруч грав невеликий оркестрик, привертаючи увагу допитливих роззяв. Я про себе закотила очі: з набагато більшим задоволенням я просто прогулялася б. Але діватися  було нікуди.

Трохи засоромившись своїх думок - адже хлопець старався, переживає он - я вирішила ще раз подякувати Франкові за порятунок. І тут Моргенштайм мене справді здивував:

- Анно, це не я камінь зупинив... - похмуро опустив голову.

- Як це не ти!? Я ж бачила! Усі бачили!

- Я лише спробував, але... Я не встиг. Все сталося дуже швидко... - на хлопця було шкода дивитися.

- Не переживай, ти просто перехвилювався, з кожним буває. Але хтось той камінь таки зупинив. Ти ж був у Ректора? Він тобі нічого не сказав? Ой, до речі, тобі не дуже від нього дісталося?

– Ні, переживу. І я взагалі йому дуже вдячний: це він надоумив мене покликати тебе на побачення.

- Що!? - скрикнула я так, що навіть віолончель з оркестру запнулася і вилетіла з такту. - Лорд Габріель тебе змусив запросити мене на побачення!?

- Ти не подумай, я б і сам... Ти мені дуже подобаєшся уже давно. Але ж ти така непідступна, завжди у справах, у навчанні. Та й з Річардом у вас все серйозно начебто було... Тож я все не наважувався. А тут ідеальний момент попався. Чому ти так дивно дивишся?

- Просто ти завжди здавався таким самовпевненим, не думала, що тобі було до мене якесь діло, - слова ніби самі по собі складалися в речення, я ж була поглинута єдиною думкою, що пульсацією клекотала в горлі: Габріель відправив мене на побачення до іншого! Габріель відправив мене на побачення до іншого? Габріель відправив мене на побачення до іншого...

Та як він міг! Чому!?

- Анно, ти як?

- Вибач, що? У мене раптом голова розболілася, я відволіклася і не почула.

Франк був збентежений. Він взагалі здавався дуже славним, ніколи б не подумала, що за маскою самовпевненого, нахабного короля Академії ховається такий вразливий хлопець. Я трохи нахилила голову вбік і придивилася до нього уважно: красень, сильний, розумний - чому ж він мене зовсім не хвилює?

- Ти ж підеш зі мною на друге побачення?

І я вже зібралася відмовитися, пославшись на зайнятість і завал у навчанні, як згадала слова про те, що це Габріель його підбурив.

- Так, Франку, піду, - було, звісно, соромно давати хлопцеві марну надію, але ж він уже немаленький, не варто було йти на поводу у Ректора.

- У четвер нормально буде?

- Звичайно.

Моргенштайм узяв мою долоню, я ж розсіяно потиснула його руку, дивуючись такій формі прощання. І тільки біля самого гуртожитку я допетрала, що хлопець, мабуть, хотів поцілувати мою кінцівку, а не тиснути її, як це роблять лише брутальні моряки.

Ребекка радісно мене зустріла і вказала на ліжко: на ній лежав мій спортивний костюм – на вигляд, як новенький.

- Ось, у нас останню пару скасували, тож я встигла полагодити його. Ти маєш рацію, розріз набагато більший, ніж поранення на руці...

Проклятий Урх, а я ж за цілий день навіть не перевірила, як поживає моя не зовсім бойова травма! Швиденько глянула на руку: таки і є, все,  як я і думала: ні рубця, ні найменшого тобі сліду. І це навіть без магічного лікування!

- Нічого собі! - вражено прошепотіла Бекка. - Цікаво, а лорд Габріель знає, про таку властивість кинджала? У тебе коли наступне заняття?

Я знизала плечима і підійшла до столу, в пошуках вісника. От тільки стіл був порожній.

- Ребекка?

– А?

- А ти мій конверт не чіпала?

- Та ні, я лише форму твою заклинанням відіпрала і...

- Яким заклинанням!? 

- Тотального очищення. Лише воно з кров'ю може впоратися.

Я зітхнула і впала на ліжко.

- Щось не так? - занепокоїлася подруга.

- Вісник був у костюмі. Схоже, ти ненароком його знищила.

- Але ж ти встигла прочитати розклад, правда ж?

Я заперечливо похитала головою. Що ж, Габріель, мабуть, буде злий.

- А в тебе з лордом Леєм коли наступне?

– Завтра.

- То, може,  у мене також?

- Навряд чи. Адже Ректор веде додаткові заняття ще у трьох дівчат. Тож раніше п'ятниці не звільниться.

– Як? - я несвідомо прикусила нижню губу і впала на ліжко. - У кого?