Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

Як виявилося, замовити стіл не така собі вже й швидка процедура. На жаль, майстер подзвонив та сказав, що прийде завтра ввечері. Ось, чому я швидко зібрала свої речі та пішла до Алана в «Тихий дім». Крім того, в моїй голові з'явилася дуже цікава ідея і я сподівалася, що в мене все вдасться. Треба тільки було влучно підібрати формулювання і загнати Кая в глухий кут.

Пересуваючись промерзлими вуличками Делірії, я розглядала знайомі пейзажі, але мою увагу привертали не вони. Якщо раніше я інтуїтивно відчувала відгук своєї магії на  живих предметах, то зараз, навіть фонтан здавався мені не просто німим, а бездушним. І це викликало в мені дивні почуття. Щоб перевірити свою здогадку я спробувала скасувати закляття німоти, але нічого не змінилося. Наче хтось таки зумів забрати частину моєї душі із нього. Божевілля. Перевіривши це на ще кількох речах, і отримавши такий самий результат, я поспішила до Ала. Що, якщо родова алергія нарешті пройшла сама по собі?

«Тихий дім», як ніколи виглядав тихим. Напрочуд мало клієнтів виднілися через панорамні вікна. Вони повільно попивали каву, доки моє серце скажено виплигувало з грудей, аби швидше перевірити чи на місці Арчі, Люся та всі інші. За ці короткі зустрічі, вони стали для мене напрочуд близькими. Тому, коли я торкнулася ручки дверей та почула звичний голос, моя нервозність пройшла. Вони живі.

— Ти чого така бліда, Ело? Прихворіла чи що? — непокоїлись двері. — Щось Алан перестарався цією ніччю. Я йому пальця прищемлю, за те що так тебе виснажив! Кохання коханням, але ж про здоров'я треба думати!

— Ти про що взагалі? — здивувалася я, так і залишивши стояти перед входом.

— Про те що він ночував у тебе! А я то думала, він зразковий чоловік. Такий культурний…

— Двері, не знаю, що ви там собі  придумали, але ми просто спали на різних кінцях дивану. Нічого такого не було, — виправдовувалася. — Я просто злякалася, що ви теж зникли, як інші.

— Інші? — здивувалися вони.

— Так. Крім вас ожив ще диван в моєму кабінеті, фонтан посередині вулиці, ліхтар та вивіска. Я накладала на них закляття німоти, але...— зам'ялась, стараючись осмислити побачене. — вони просто зникли. Наче ніколи й не оживали. Можливо, це моя магія вичерпалась. Але тоді б ви теж зникли б.

— Навіть не думай Ело, ти коли напилась, обіцяла нам пити каву кожен раз, як ми зникатимемо, та оживляти нас аж до старості! — злякались двері, відчиняючись. — Так що марш до Ала. І запам'ятай, ти обіцяла нам! В мене шестеро свідків!

Посміхнувшись, я пройшла в зал та нарешті розслабилася. Збоку привітно поздоровався Арчі, який говорив про щось з клієнтом. Люся балакала з кимось за барною стійкою. Люстра привітно похиталася і блимнула світлом. Всі були на своїх місцях. Навіть руда маківка Кая. Сівши за вільний столик, я махнула йому, щоб прийняв замовлення.

— Слухаю вас, — офіційно почав він, вдаваючи, що нічого не сталося. — Що будете замовляти?

— На вибір Алана, будь ласка. А ще, я хотіла б попросити вибачення за те, що трапилося. Можете присісти на декілька хвилин? — пальці чоловіка стислись на блокноті, але він повільно сів навпроти та слухав. — Так ось... Я не знаю точно, що між вами відбувалося, але я можу гарантувати, що Бейтон дійсно кохає вас. Ось, чому я привела його в той вечір.

— Пані відьмо, ви мене вибачте, але вам варто пройти повторний курс «Особливостей нелюдів». Навіть в школі знають, що інкуби якщо і кохають когось, то лише зі своїх.

— Інкуби так, Каю. Але Нортон мав у своїх генах перевертня і, так вже вийшло, що я своїми очима бачила, як він ще в дитинстві зв'язав свою душу з вашою. Мало того, він сам цього не знав, аж доки не прийшов до мене.

— Як ви могли це бачити? — не розумів чоловік. — Елайно, я вас дуже поважаю через Алана, але це все схоже на нісенітницю. Я не маю нічого проти нетрадиційних відносин, але гратися мною я нікому не дозволю.

— Як? Ми використовували магкам для подорожі по спогадах. Пам'ятаєте, коли Бейтон заблудився у лабіринті? Ви тоді були малим хлопчиськом, який обійняв його та заспокоїв, — в очах Кая промайнуло здивування. Він відкинувся на стілець, про щось думаючи. — Знаєте, я можу вам довести, що Нортон просто закоханий  дурень, який не вміє висловлювати свої почуття.

— Яким же чином?

— Знаєте, що це? — спитала я, дістаючи «Чесне серце» з-під сорочки, та знімаючи. Поставивши амулет на стіл, я посунула його ближче до Кая. — Перевірте самі. Якщо стане червоним, то він вас...

— Кохає, — закінчив лорд, беручи в руки реліквію. — Звідки у вас така коштовність? Її ж неможливо купити за гроші.

— Випадково допомогла зустрітися феніксу з його істиною парою. Чого і вам бажаю. Попри всю вашу жорстокість та вічні бійки, я все одно бачу, що він вам не байдужий. Так що перевірте самі та не витрачайте час дарма.

— А як щодо вас, пані відьмо? — посміхнувся хитро Кай, забираючи амулет. — Хіба ж ви кращі? Алан закохався у вас по вуха, а ви його ігноруєте. Хоча він вам теж симпатичний. На словах завжди легко.

— Думаєте у нас є майбутнє? — сумно посміхнулася я, забираючи коси з лиця. — Ви хоч уявляєте, як жити з людиною, котра випадково оживляє все підряд і яку оточують суцільні психи? А, повірте мені, неадекватних нелюдів теж вистачає.  Тільки сьогодні, один з них влаштував мені веселе життя. Ви такого щастя хочете йому?

— Питання не в тому, чого хочу я. А в тому, чого хоче він. Алан просто в захваті від вашої особливості. А психи... Не покалічать же вони вас.

— Думаєте? — розстібнувши ґудзик на рукаві, показала рану на руці та сховала назад. — І це далеко не перший випадок.

— Думаю, що Ал зуміє вас захистити. Так що...дайте йому шанс. Ви нічого не втрачаєте.

Кай здійнявся з місця та пішов на кухню. Мій погляд зачепився за пару в кінці зали. Вони обіймалися та годували один одного тістечком. Такі щасливі... Чи зможу я колись стати настільки щасливою? Хоум був чудовою людиною, яка мене розуміла. Але чи зможе він прийняти все це і чи не набридне йому з часом розмовляти зі столом чи светром?