Згасле сяйво - Марі Сантьяго

Етел не могла спати всю ніч. Її голова була заповнена образами та словами Дерека, що луною відлунювали у її свідомості. Схованка, старий сейф, документи — усе це виглядало, наче сцена з фільму, але це було справжнім життям, її життям. Вона мала вибір, і вона його зробила. Тепер було пізно відступати.

На світанку вона сиділа біля свого столу, пальці нервово перебирали фотографії та нотатки. Кожен шматок інформації здавався важким і неосяжним, але разом вони формували картину, яка пробуджувала в ній страх і адреналін. Ім’я Дерека тепер було пов’язане з усім, що вона знала про таємниці цього міста.

Телефон різко задзвонив, і вона від несподіванки ледь не випустила аркуші з рук. На екрані висвітилося лише слово: «Невідомий». Її серце знову забилося швидше, але тепер вона була готова.

— Алло, — відповіла Етел, намагаючись приховати напругу у голосі.

— У тебе є кілька годин, щоб дістатися до старої бібліотеки на Сент-Джеймс-стріт. Там знайдеш те, що стане наступним кроком, — голос Дерека був коротким і чітким.

— Що саме я шукаю? — запитала вона, але слухавка вже мовчала.

Знову. Дерек не залишав їй часу на роздуми, не давав можливості підготуватися. Але тепер, після всього, що сталося, Етел знала, що ця гра вже почалася, і вона повинна бути в ній гравцем, а не лише пішаком.

Вона вдягнула своє темне пальто, затягнула пояс міцніше і вийшла з квартири, не озираючись. Місто повільно прокидалося, світло ранку пробивалося крізь затягнуті хмарами небеса. Але Етел бачила ці вулиці зовсім інакше. Вони були сповнені таємниць, і тепер вона знала, що навіть найбільш звичні місця могли приховувати небезпечні істини.

Стара бібліотека на Сент-Джеймс-стріт була майже забутою. Колись велична, вона тепер стояла занедбана, з вицвілими стінами і розбитими вікнами. Етел обережно відчинила скрипучі двері і зайшла всередину, відчуваючи, як прохолодне повітря огортає її тіло.

У приміщенні пахло пилом і старими книгами. Сонячні промені, які пробивалися крізь щілини, створювали химерні візерунки на підлозі. Етел озирнулася, і її увагу привернув стіл у кутку, на якому лежала єдина відкрита книга.

Вона підійшла ближче і побачила записку, прикріплену до сторінки: «Історія пишеться переможцями, але правда завжди в темряві». Це був почерк Дерека.

Етел перегорнула сторінку, і перед її очима з’явилися слова, що змусили її затамувати подих. Список імен, кожне з яких було пов’язане з гучними скандалами та зникненнями, про які місто говорило роками. Але внизу був напис, який зупинив її серце: «Ти вже у грі, і гра йде на час».

— Сподіваюся, ти не надто налякана, — пролунав голос за її спиною. Етел різко обернулася і побачила Дерека, що стояв у напівтемряві, його очі блищали, як у хижака.

— Налякана? — відповіла вона, намагаючись посміхнутися, але її голос видав нервозність. — Це вже занадто слабке слово для цього.

Дерек підступив ближче, і в його погляді читалася мішанина почуттів — інтерес, виклик, але водночас і щось глибше, що Етел не могла зрозуміти.

— Тоді тримайся, Етел, бо тепер ти — частина цієї історії, і вибору в тебе більше немає.

Дерек стояв так близько, що Етел відчула запах його одеколону - свіжий, з відтінками деревини, він пронизував її свідомість, затьмарюючи всі думки. Вона хотіла відступити, дати собі простір, щоб краще зрозу-міти, як діяти далі, але не змогла. Погляд його очей, глибоких і темних, тримав її в полоні.

— Ти не повинна боятися темряви — прошепотів Дерек, його голос був майже нечутним, але кожне слово віддавалося у її грудях сильним ударом.

Етел не знала, що сталося в цю мить — чи це була жага до правди, чи щось більш особисте, але вона відчула, як її руки самі тягнуться до його грудей. Їх пальці торкнулися теплої тканини його піджака, а потім ковзнули вгору, знаходячи його шию. Дерек не відступив, тільки вдивлявся в неї, ніби давав їй можливість прийняти рішення.

— Ти граєш з вогнем — промовила вона тихо, але не відводячи очей.

Дерек відповів не словами, а дією. Його губи торкнулися її з тією обережністю, що була неприємною і водночас зводила з розуму. Поцілунок був коротким, майже пробним, але його достатньо, щоб у Етел запаморочилося в голові. Тепло, що розлилося по її тілу, спалахнуло швидко, як полум'я.

Не думаючи, вона притягнула його ближче, і цього разу Дерек не стримувався. Його руки ковзнули по її спині, підтримуючи її, притискаючи до себе, поки їхні губи зливалися у пристрасному поцілунку, який був насичений як невимовленою обіцянкою, так і попередженням.

Хвилини здавалися вічністю, коли їхні тіла говорили те, що слова не могли висловити. Вони не думали про небезпеку, що чекала їх за стінами цієї старої бібліотеки, не думали про ризики і таємниці. Був лише цей момент - непередбачуваний, яскравий, палкий.

Дерек, не відриваючись від її губ, прошепотів:

— Це лише початок, Етел.