Згасле сяйво - Марі Сантьяго

Дерек зробив крок ближче, і без слів притягнув її до себе, впираючись руками у її плечі. Вона відчула його теплоту через одяг, і їхні погляди знову зустрілися, але цього разу вона не відвернулася. Вона не могла.

— Нам потрібно залишатися разом, — сказав він, голос у нього став низьким, майже інтимним. Він підійшов ще ближче, і вона відчула, як її серце стукає в грудях. — Ти маєш бути готовою до всього, Етел. І я буду поруч, незалежно від того, що станеться.

Її дихання стало частішим, і вона відчула, як у її тілі прокидається щось давно забуте, як її власна тривога, можливо, була чимось іншим, чимось більшим. Вона затремтіла, коли його обличчя наблизилося до її, але вона не відступила. Її губи вже були всього на кілька сантиметрів від його. І коли він нарешті торкнувся їх своїми, вона відчула, як кожна її клітина відреагувала на цей поцілунок, як весь її світ став фокусуватись лише на ньому.

Це було не просто бажання. Це було більше. Це було як необхідність, як частина того, чому вона знову і знову опинялась поруч із ним. Він був її силою і її слабкістю, і хоча вона знала, що це може мати фатальні наслідки, вона вже не могла зупинити себе.

Він відсунувся, коли їхні губи роз’єдналися, і погляд його був твердим, але водночас розуміючим.

— Тепер ти зрозуміла, чому я не можу залишити тебе одній, — прошепотів він, і в його голосі була важка, ледве стримувана пристрасть. — Ти вже занадто багато знаєш, і це може бути твоєю найсильнішою зброєю… або твоїм падінням.

Етел стояла мовчки, її серце все ще билося швидше, і вона знала, що їй потрібно бути обережною. Вона не могла дозволити собі втратити контроль.

Але одна річ була точною — вона не могла більше відступити.