Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук
— Селіндж... Селіндж... Прокидайся, сонечко... — крізь яскравий сон до мене доносяться якісь звуки, які врешті-решт утворюють слова. Розкривши одне око, я побачила Армана. Побачила і вирішила, що збожеволіла. Та лиш варто було мені протерти очі, як зовсім іншу картинку побачила моя свідомість. Шехзаде сидів на краю ліжка, намагаючись мене розбудити. Страх оселився в моїм серці. Надворі ще зовсім темно...
— Мураде? Що сталося? — не розбірливо промимрила я, викликавши на його схвильованому обличчі посмішку.
— Тебе неможливо збудити. Селіндж, як можна так спати?
— Чого ти хочеш? Що сталося? — очі в мене так і закривалися. Хоч руками тримай повіки.
— Я хочу поговорити з тобою... — тихо мовив Шехзаде, як я зітхнула і, натягнувши ковдру на саму голову, простогнала щось на зразок:
— Іди спати!
— Селіндж! — не здавався Шехзаде.
— Що? — я знову простогнала з-під ковдри, — Тебе не вчили, що заходити в покої дівчат серед ночі не можна? — я показала голову.
— Ти моя сестра, заспокойся. Вставай...
— Коли ти вже одружишся і морочитимеш голову дружині? — стогнала я, встаючи і одягаючи халат. Він же, стояв біля вікна і посміхався:
— Я може взагалі не одружуся. В мене гарем є...
— Ну то закохайся в когось там...
— Ти думаєш так легко? Отак взяв і закохався? Всім їм лише влада потрібна. Я не хочу бути вигодою для когось. Хочу, щоб мене любили, а не Шехзаде в мені...
Я стою біля нього, важко зітхаючи. Хай я і знайшла кохання та воно неможливо. Однак, брату допоможу...
— Не хвилюйся, я сама підшукаю тобі хорошу дівчину...
— Думаєш, тоді ти перестанеш бути моєю улюбленою сестрою? — посміхається.
— Сподіваюся, що ні. Ти збудив мене, щоб філософствувати тут?
— Ні... Я дуже хвилююся. Селіндж, сьогодні ми поїдемо в Манісу. Сьогодні зміниться моє життя...
— Мураде, мій любий братику... Прошу тебе, заспокойся. Ти сильний, сміливий і дуже схожий на нашого батька. Ти правитимеш мудро і справедливо. По-іншому ти просто не вмієш. Минули роки дуже швидко, ми обоє виросли. Наші дитячі проблеми тепер здаються нам смішними. Повір, коли пройде час, ти побачиш, що не було чого боятися. Минуть роки, як і ті минули, ти станеш Падишахом. Великим Султаном Мурадом Другим. Збільшивши кордони Османської імперії, ти ввійдеш у історію як Султан сміливий і благочестивий. Нічого не бійся, покажи свою силу і справедливість до тих, за кого ми відповідальні. Послужи народу імперії, вони віддадуть тобі вірністю. А я завжди буду поруч, обіцяю. І якщо тобі буде потрібна моя допомога, ти можеш будити мене, коли захочеш.
— Дякую, сестричко... — ніжно всміхнувся Мурад, поцілувавши моє чоло.
— А ти даси мені посаду Великого Візира? — намагаюся розвеселити його, він посміхається, та надто слабо. Хвилюється. Боїться... Я розумію. Ми всілися на тахті біля ще трохи теплого каміна і розмовляли до самого ранку, коли прислуга не покликала Шехзаде одягатися до церемонії.
Мій рідний брат, як же швидко промайнув час! Ми встигли вирости! Неможливо повірити, що сьогодні їдемо у санджак. Ми були поруч з наймолодшого дитинства. Я поклялася оберігати його. Дбати... Невже тепер я дбаю про його гарем, про почуття? Дитячі ігри так швидко змінилися дорослими... Коли ж встигли збігти роки?
Все ще думаючи про це, я одягла сукню, пошиту спеціально для свята, у якій виглядала розкішно. Чорно-золотий колір підкреслював всю благородність. Одягнувши величну корону на розпущене чорняве волосся, я посміхнулася у дзеркало. Ще кольє, сережки, браслет, каблучки — і я сяю, мов новорічна ялинка в європейських країнах. Важко видихнувши, я іду в гарем, звідки дзвінка музика заливає весь Топ-Капи. За мить розпочнеться свято.
— Селіндж, — гукає мене Валіде. Озираюсь, дивлюся на неї і щасливо посміхаюся. Вона прекрасна. Ця сукня кольору троянд, їй надзвичайно личить.
— Матусю, невже цей день настав?
— Ох, моя прекрасна донечко... Я дякую Аллаху, що дожила до цього дня... Ходімо до Валіде Султан.
Дорогою до Валіде ми зустрічаємо Гевхерхан, яка чекає спеціально нас, щоб зайти разом. У величних покоях бабусі вже зібралася вся прекрасна жіноча половина династії. Всі такі прекрасні, такі розкішні, такі багряні... Спершу ми просимо благословення у Валіде Султан, цілуючи її руку, а потім усі разом спускаємось у гарем. Там стихає музика і всі присутні вклоняються нам. Ми розсідаємось на м'яких подушках біля столу з ласощами. Прийнявши знак від Валіде, наложниці починають танцювати. Дивлячись на них, в мене на душі стає весело, а в очах мерехтить від різнобарвних суконь. За кілька хвилин гучний голос аги змушує усе затихнути:
— Увага! Його величність Султан Мехмет Хан та Шехзаде Мурад!
Наші дорогі чоловіки якийсь час святкують разом з нами, а згодом ідуть на чоловічу частину, де зібралися всі владні мужі Стамбулу. Я ж перестаю вслухатися у розмову Султанш, оскільки добре пам'ятаю обіцянку, дану Арману, прийти попрощатися в день свого від'їзду:
— Султани, з вашого дозволу я прогуляюся садом. Голова розболілася від гучної музики...
Поки Валіде мені кивнула, а інші не реагують, я зникаю у дверях гарему, подавши знак Кіразу. На щастя, ми дібралися до базару дуже швидко. Арман вже чекав мене.
Взявшись за руки ми просто йшли, не розмовляючи. Боялися говорити, знаючи, що нас очікує довга, а може й вічна розлука.
— Мені час повертатися... — я першою заговорила, поглянувши на нього.
— Уже? — важко зітхнув юнак...
— Я і так багато чим ризикувала, прийшовши сюди...
— Я знаю...
— Пробач за все, Армане. За все. Прощавай... — намагаюся йти, але голос коханого і його погляд мене зупиняє. Він бере мою руку і обережно ставить на неї прикрасу, що з'явилася, немов із повітря.
— Що це? — в моїм голосі чути нотки здивування. Тим часом я розглянула прикрасу, то був срібний ключик на довгому ланцюжку.
— Я розкажу тобі історію, кохана... Жив і живе досі на світі один чоловік. Коли він був юнаком, йому пощастило зустріти надзвичайну дівчину. Ніжна, горда, палка і розумна, як ти. Її звали Єлена і вона була прекрасною. Він кохав її так сильно, що сонце тьмарилось в її відсутність. Юнак вирішив зізнатися в почуттях. Він сказав: "Ти, красуне, відібрала моє серце, полонила душу". Вона ж відповіла йому так: "Мені не потрібне твоє серце. Але ти можеш подарувати мені ключ від нього. Лише тоді я знатиму, що ти кажеш правду і що лиш для мене серце твоє відкритим буде". Юнак кохав її так сильно, що зобов'язався принести ключ. Він навчився робити прикраси зі срібла, і тоді, коли в нього стало виходити, він сам зробив оцей ключик...
— Вони одружилися?
— Так, в них народився син. Доля несправедлива, жінка померла в молодому віці. А ключик перейшов у власність до сина. Батько завжди казав йому: "Якщо знайдеться та, що вкраде твоє серце і ти будеш впевненим, що це на все життя — подаруй цей ключ їй. Допоки він буде в неї, зв'язок між вами не перерветься".
— Це були твої батьки? — я поглянула на нього крізь сльози, зворушена розповіддю.
— Так, вони дуже кохали одне одного... — він ніжно витер мені ті сльози, посміхнувшись. — Я хочу, аби він був у тебе. Ключ від мого серця. Я справді кохаю тебе, Селіндж.
— Це занадто цінна річ. Я не можу прийняти, вибач...
— Тоді повернеш навесні... — хитро всміхнувся. Я ж стисла річ у руці.
— Дякую, Армане. Це найпрекрасніше з усього, що я бачила!
— Бережи ключик, Селіндж. Я ніколи тебе не забуду, знай це. І ти теж, дивлячись на нього, пам'ятай мене.
— Я і без подарунків пам'ятатиму тебе... — я посміхаюся і відв'язую з шиї хустинку, подаючи її Бею. — Тепер частинка мене завжди буде з тобою... — я кидаюся йти, однак Арман ніжно ловить мене за руку і різко притягає до себе з намірами поцілувати. Погляди зустрічаються, а вуста пристрасно зливаються у ніжному і палкому водночас довгому поцілунку, в якому ми обоє просто топимось, відчуваючи всю силу наших почуттів. Потім я міцно обіймаю коханого за шию, шепочучи:
— Я чекатиму весни, Армане. Я дуже чекатиму весни... Бережи себе...
Потім різко покидаю його і мчу до Кіраза аги, а той відвозить мене в палац. Всю дорогу я тримаю ключ міцно стиснутим у руці, а потім заховую його у своїх речах.
Зайшовши в гарем, я одразу влилася в колектив. Певно, всі помітили мій раптовий хороший настрій. Ну і нехай. Приблизно за годину я і моя Валіде пішли одягатися в дорожні сукні. Всі наші речі вже були спакованими і віднесеними в карети. Раптом до мене підійшла Гевхерхан. Звісно, вона єдина, з ким я ще не розмовляла на прощання.
— Селіндж, я сумуватиму, сестро... — мовила та. Я здивувалася:
— Чому ти відмовилася їхати з нами?
— Я погано переношу довгу дорогу і різні зміни. Не ображайся. Ми побачимось нескоро. Щасти тобі, люба сестро... — Гевхерхан міцно обійняла мене і пішла геть. Так різко, що я й розгубилася.
І ось по гарему роздався гучний крик: "Увага!". В головній залі стояли вишикованими в ряд вся династійна сім'я: Валіде Султан, Гюльчічек Султан, Айше, Гевхерхан, Дільруба, Сафіє та Ердоган. А за ними в рядочку стояли всі слуги та наложниці, включаючи з рабинями Мурада, які були вже цілком одягнені. Шехзаде гордо зайшов у головну залу. Ми з моєю Валіде повільно йшли за його спиною. Брат просив благословення у кожного члена Династії, прощаючись з ними. Ми робили те саме. Яких лише добрих слів не почув тоді він у свою сторону. Всі бажали витримки, мужності і успіхів. Нам же — процвітання у наших справах та легкої дороги. Я міцно обіймала сестер на прощання, шепочучи кожній щось особливе, як і вони мені. Та все ж найбільше запам'яталося побажання Дільруби: "Сонячного неба, прохолодної води і ніколи ніякої біди. Будь обачною, мов орлиця, а величною, наче левиця... Щасти, люба Селіндж Султан"...
Ось ми й рушили в путь гаремом, гордо, як і личить головному престолонаступнику та його Валіде і сестрі. Всі, хто тут стояв, схилилися у поклоні перед нами. Ми з матір'ю та рабині пішли через сад. Мурад же на головний вихід, де його очікували яничари та батько — величний Султан Мехмет Хан. Залунали повсюди брязкіт і гучні крики: "Хай живе Шехзаде Мурад!". У наших з матір'ю серцях загорілося щастя. Ми пишалися нашим Шехзаде. Сильно пишалися... В той самий час Володар давав йому головні настанови та провів до коня серед шеренг яничар. Я і мати чекали біля своєї карети, а наша прислуга і наложниці були вже всередині. Повелитель підійшов спершу до прекрасної Аміри Султан, попрощавшись з нею. Тоді ж до мене:
— Моя донечка, бережи себе, брата і матір.
Я поклонилася йому і, поцілувавши руку, ніжно всміхнулася:
— Я сумуватиму за вами...
— Навесні на весіллі Айше побачимось... Прощавай, моя красуне, — Повелитель поцілував мене в чоло і я сіла в карету вслід за матір'ю. Мурад і його два сипахи-охоронці верхи рушили вперед. Потім наша карета, далі гарем, слуги і речі. Народ зустрічав нас на усіх вулицях Стамбула з вигуками: "Хай живе Шехзаде Мурад!". На наших обличчях сяяло щастя, перемішане зі зворушенням. В моїй пам'яті постав день з дитинства...
Це було вісім років тому. В ті часи ми усі ще дружно жили разом зі своєю Валіде. Я з посмішкою вбігла в нашу дитячу кімнатку і відразу пристала до Мурада з різними балачками. Він же читав якусь книгу, тому відмахнувся від мене.
— Що ти читаєш? — запитала я.
— Тут розповідається про санджак Манісу. Мама сказала, коли я виросту, то буду там правити...
— Ні, не будеш. Я там буду правити, — засміялася я.
— Ти дівчинка, Селіндж. Ти знаєш, що дорогу в санджак Шехзаде проходить на коні?
— Ну то й що? Я теж на коні поїду.
— Ти ж боїшся кататися верхи, — лукаво посміхнувся брат.
— Я нічого не боюся. Я навчуся, Мураде.
— Все одно ти дівчинка, тому ти не можеш правити в санджаку.
— А посперечаймось? Я навчуся кататися верхи, хто переможе — той їде на коні в санджак...
Після цієї розмови я досконало опанувала верхову їзду. Я перемагала в Мурада, завжди перемагала. Проте Султані не личило б зараз їхати верхи. Сьогодні на світанку я пригадала Шехзаде нашу домовленість і ми дружно сміялися з цієї теми.
— Про що ти думаєш? — запитала мене Валіде, а коли я розповіла їй, то мати не втримала усмішку:
— А ти пам'ятаєш, як чекала, коли ми врешті поїдемо у санджак? Я казала, що коли Мурад виросте, а ти змушувала його з'їдати вдвічі більше, аби він швидко ріс. Сам Шехзаде так не хотів у Манісу, як ти. Ти пам'ятаєш її? Манісу... Поки ваш батько був Шехзаде, ви росли там. Там провели дитинство...
— Пам'ятаю, Валіде... Але дуже погано...
Ось ми й покинули Стамбул. Столиця, Топ-Капи, рідні, дитинство, Арман... Усе залишилось позаду. А попереду невідомість...
