Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук

Наступного ранку я відчувала утому ще в ліжку при думці, що сьогодні буде не день, а цілковита божевільна. Звісно ж, завтра свято на честь від'їзду. Одягнувшись в розкішну і зручну фіолетову сукню, я сиділа на тахті перед дзеркалом та дивилась на те, як вправні руки Джем роблять мені зачіску. Раптово у покоях роздався стукіт. Я зітхнула. "Ніякого спокою з самого ранку" — промайнуло в моїх думках.

— Так! — я кивнула служницям і вони відчинили двері. В покої вбігла розчервоніла Сафіє. Її блакитна сукня так гарно підкреслювала стан і доповняла колір очей, до того всього виглядала так розкішно, що я подумала, що проспала два дні і від'їзд Мурада сьогодні.

— Селіндж, ти вже не спиш? О, як чудово... — жваво посміхнулася сестра.

— Що сталося? Що таке? Поясни мені заради Аллаха що з твоїм обличчям, — занепокоїлась я. Султанка здивовано глянула в дзеркало і, піднісши брову, поглянула на мене:

— А що з ним?

— Червона. Ти що бігла?

— Ні, я швидко йшла. Це не важливо. Як ти думаєш, наші сукні готові? — у її очах з'являється блиск...

— На свято? Повинні б уже. Але нам їх принесуть, не хвилюйся.

— А раптом з ними щось не так? Потрібно, аби все було ідеально. Валіде така нудна. Каже, що одяг — не важливо. Але ж ми маємо бути найгарнішими...

— Ти й так найгарніша, то ж можеш іти у чому завгодно... — ласкаво посміхаюся.

— Не перебільшуй, — червоніє сестра. — Ми ж підемо подивитися?

— Ну, якщо ти так хочеш... — я посміхаюся і неохоче підіймаюся з тахти. За мить ми вже ідемо нижнім поверхом гарему до швачок, а Сафіє, ні на мить не затихаючи, переповідає мені, якою має бути її плаття. Я питаю про підготовку, вона полегшено зітхає і відповідає:

— Все готово. Мені не вірилось, що ми встигнемо...

— Потрібно буде роздати золото слугам. Вони добре попрацювали.

Ось ми й перед дубовими дверима кімнат, де працюють найкращі швачки в палаці. Хтось із нашої свити відчиняє нам двері і ми поважно заходимо.

— Як справи? Усе готово? — посміхаюся, оглянувшись навколо. Тут такий творчий безлад, але я обожнюю подібне. Одна із кравчих, бігаючи поглядом, посміхається нам:

— Усе готово, Султани...

— Покажіть, ми хочемо побачити, — очі у Сафіє так і загорілись. Кравчиха дістала скрині, з яких вийняла розкішну рожеву сукню, гаптовану мереживом і дорогоцінностями. Варто сказати, вийшло і справді прекрасно. Обдивившись усе до найменшої деталі, я задоволено кивнула сестрі:

— Королівська. Гідна тебе...

На свою ж я дивилась лише одним оком, оскільки цікавилася зовсім іншим.

— Сукні для наложниці теж готові?

— Звісно, Селіндж Султан. Вони всі отут... — рукою жінка вказала на величезну скриню. Я задоволено посміхнулася та відкривши кришку, переглянула новий гардероб Мелійшах. Варто сказати, вона буде першою рабинею, яка носитиме такий одяг до того, як народить дитину. Проте мені не шкода нічого. Я ж знаю смаки свого брата. Кинувши погляд на здивовану Сафіє, я повернулась до Джем та взяла з її рук чималий мішечок із золотом.

— Прекрасна робота. Дякую вам... Це нагорода... — граційно поставивши у руки жінки "золотий" мішечок, я, наказавши слугам нести сукні у мої покої, разом із Сафіє повільно пішла нагору.

— Для якої наложниці були ті вбрання, Селіндж? — врешті поцікавилася сестра.

— Для тієї, яку я готовлю для Мурада. Але чшш. Ніхто немає знати.

— Добре... Ти і справді, наче твоя Валіде. Я бачу, гарно готуєшся...

— Ох, люба... Таке в нас життя. Усе треба контролювати.

На горизонті з'явилася Хатідже Хатун, вірна служниця Гюльчічек. Я лише важко зітхнула. Останнім часом її постійна присутність мене нервує.

— Глянь, знову вона тут... — тихо шепочу до Сафіє. Вона ж хмикає і відповідає:

— З самісінького ранку. Ти уявляєш, ця калфа перед моєю Валіде навіть не вклоняється. Взагалі вже.

Така, як її Султана.

— Як вона сміє? Треба поставити її на місце, Сафіє. Щось сильно носа задерла...

— Ти про котру? — весело посміхається дівчина. Я відповідаю їй теж посмішкою:

— Про обох... — Так, Гюльчічек навіть добра Сафіє недолюблює. Надто вона пихата і свавільна. Спершу з моєю матір'ю воювала, тепер на Дільрубу косо дивиться. Мені вічні зауваження, сестрі нескінченні поради. Але от її служниця взагалі перейшла всі межі по нахабності.

— Султани... — сяк-так поклонившись, вона намагається минути нас, однак мені це не подобається.

— Ти що тут забула? — здивовано міряю її поглядом. — Куди це ти йдеш?

— Пробачте, Султано... Я іду... Султану свою шукаю...

— А чого тоді запинаєшся? Хатідже, не зли мене. Кажи, куди ідеш!

— Я вам правду кажу, — ховає очі ця нахабна жінка.

— Я оце чула, ти вважаєш себе вищою за Султанок?

— Що ви... Це не правда... — стихла Хатун і аж побліднішала вся.

— Не правда те, що ти не вклоняєшся Дільрубі Султан? — я підвищила голос. Хатідже поглянула на Сафіє і намагалася викрутитися, як враз:

— Що тут відбувається? — грізний голос Гюльчічек прямо за нашими спинами був надто несподіваний. Я розвернулася, поклонилася і гордо відповіла:

— Султано, займіться своєю служницею. Не змушуйте мене до цього.

— Щось сталося, Селіндж? — голос Гюльчічек лився цілком спокійно.

— Неповага. За таке карають... — я багатозначно кивнула головою, щоб виразити, як сильно карають за неповагу.

— Вона проявила неповагу до тебе? Я особисто її покараю..

— Ні, не до мене. До кадини нашого Володаря. Ніхто не сміє зневажати мати Шехзаде.

— Хатідже, це правда? — тітка поглянула на свою служницю, яка була ладна зараз провалитися крізь землю. Вона заперечно похитала головою.

— Сафіє, — я поглянула на сестру.

— Я ж сама бачила, Хатун. Як ти смієш? — озвалася Султанка. Проте жінка досі мовчала.

— Сафіє Султан бреше?! — мій голос, немов грім, розлився гаремом. Хатун же зіщулилася, як могла.