Відьмина служба підтримки - Юлія Богута
Тепле світло огортало вітальню. Я сиділа на своєму дивані та сонно протирала очі. Вечір невблаганно наближався до десятої, відбираючи останні сили. Поки Алан розпоряджався на моїй кухні, як на власній, в голову закралося дивне питання. Чому мій дім в якийсь момент став прохідним двором для знайомих? Все своє життя я відмежовувалася від лишніх людей та розчарувань, а зараз... Відчуття, що світ збожеволів та вирішив скинути на мене весь свій гнів.
Алан Хоум поставив дві миски на стіл і стомлено сів на софу, відкидаючись на спину. Кайра, від такої наглості загуділа і почала ворчати на невихованого гостя:
— Знаєш, — від голосу з-під свого заду, Алан підірвався з місця і стрепенувся, — а Бейтон все-таки краще, хоча б манери має.
— Свята, Арана! — похитав він головою та ігноруючи софу сів поруч зі мною, запивати стрес. Не втік і то добре. — У чомусь я тебе починаю розуміти. Ти постійно так живеш?
— Ні. До мого першого візиту у твою кав'ярню такі випадки були великою рідкістю, а зараз все наче з розуму зійшло… — сонно позіхнула, копаючись в пам'яті. — І який біс надоумив твого помічника сипнути кави?
— Знаєш, що дивно? Він через день звільнився, сам, і я більше його навіть не зустрічав. Наче крізь землю провалився, — Ал схилився на спинку і підтягнув повище ноги. — Ніколи не думав, що скажу щось подібне, але це все дуже схоже на ігри богів. Не те що б я був проти Люсі, Арчі та інших, але після нашої зустрічі все дуже сильно змінилося. Відчуття, наче все до того і йшло.
— Ти про що? — поцікавилась я, облизуючи ложечку від вишневого торта. На смак було дуже смачно, все-таки Ал був природженим кондитером.
— Мій батько останнім часом дуже непокоївся, що я залишусь самотнім. А тут з'являєшся ти, із всім цим натовпом, і тепер я навіть вдома не можу побути в тиші. Уяви собі, — легка посмішка промайнула на його обличчі, зачаровуючи мене. — Я прокинувся серед ночі від чийогось скорботного плачу. Думав зниклий домовик завівся чи дитина потрапила в біду. А виявилося, що твій червоний носочок втратив свою пару. Не знаю як, але він домовився з духами, щоб ті обшукали весь дім. Але Сніжинка так і не знайшлася.
— Сніжинка? — здивувалася я, згадуючи візерунок на шкарпетках. Дійсно, вони були бордові з білими цяточками. — Ти сам їм назву дав?
— Цього разу, ні. Сніжок сам представився і розповів їх історію кохання. Чесно кажучи, ніколи не думав, що життя у речей може бути настільки...людським? — потерши лоба, Хоум схилився щокою до дивану та вмостився зручніше. — Знаєш, він всю ніч мені розповідав про їхнє життя. Про те, як на вітрині їх мало не зніс вітер. Про те, як ти купила їх минулої зими. Як закинула пратися за два рази, і вони цілий день не бачили один одного, божеволіючи від самотності...
— Ніколи не думала, що мені стане соромно перед носками...хоча вони раніше й не оживали.
— А ти не думала, що твоя алергія зробила тебе настільки емпатичною до чужого болю? Я, от, живу у твоєму світі якусь неділю, але вже бачу наскільки змінився. Наскільки змінилося моє ставлення до всього. І я захоплююсь тим, як ти тримаєшся настільки звичайною стільки років. Свята Інсанія напевно благословила тебе.
— Божевіллям? — сміх зірвався з моїх губ. Було так легко та весело, ніби все це сон. Хотілося залишитись в цій митті чим довше.
— Ні. Розумінням. Ти ніколи не чула легенду зі старого світу? — побачивши, як я похитала головою, він продовжив, — Колись люди вважали, що Інсанія мала дар усіх розуміти та всім допомагати. Якоюсь вродженою силою вона могла з'єднувати розбиті душі, притягувати в життя потрібних людей і бачити долі. Але розуміла вона водночас всіх одночасно, і людський розум не міг цього збагнути. Ось, чому з часом її стали звати божевільною.
— Ти мені тільки-но комплімент зробив чи обізвав психом? Я звичайна відьма, котра хоче спокійно жити, Ал. Мені до богів немає жодного діла, лиш би не звели ні з яким маньяком. Зараз повернусь.
Вставши з дивану, кинула на чоловіка теплий погляд і пішла на кухню, випити чергове зілля від простуди. Чхати я вже не чхала, але хворіти зовсім не хотілось. Тому, відкривши невеликий ящик із баночками, спокійно знайшла потрібний і випила. На смак було бридко і зовсім не нагадувало лісові ягоди, як той напій від Хоума. Треба буде попросити у нього рецепт, як буде повертатись додому.
Протерши свої очі, повернулася у вітальню і мало не засміялася знову. Алан Хоум вмудрився заснути на моєму дивані! Як і Нортон учора! Що за аура на ньому така, що кожен нелюдь засинає на чужому місці? Трохи поворчавши подумки, я змирилася з тим фактом, що моє життя сильно змінилося і “як раніше” вже не буде. Діставши з шафи теплу ковдру, обережно вкрила нею гостя і прибрала неслухняне пасмо волосся з його щоки. Сплячим, цей чоловік був ще гарнішим. Гострі скули трохи запали на вузькуватому лиці. Ледь помітна посмішка так і залишилася на його губах, начебто він з нею ніколи та не прощався.
— Годі розглядати його, Айна! — пошепки проворчала софа. — Спить чоловік, спить. Он, подивись, який худющий та блідий. Чого ти від нього хочеш?
— Нічого не хочу, Кайро. Просто вкрила його і все.
— Ну-ну. Я хоч і шматок дерева, але і то бачу, як він тобі подобається.
— В тебе навіть очей немає.
— Отож-бо! Очей немає, а бачу більше твого! Закохався цей красень у тебе по самі пружини. Думаєш, що знайдеш ще одного бовдура, котрий би нормально сприймав мене чи вислуховував посеред ночі убитого горем носка? Та не сміши мої висувні колеса. Так що лови момент. Твоя матінка буде на сьомому небі від щастя за тебе.
— Не згадуй цю святу жінку, а то вона має звичку з'являтися на клич! — за звичкою протараторила.
Для повного щастя не вистачало ще і її тут, щоб точно вже зійти з глузду. Останнього разу вона мені влаштувала десять побачень наосліп з інтервалом у п'ять хвилин. Чи то вона настільки добре знала, що я їх ненавиджу і перших просто відшию, чи то боялася, що вони самі розбіжаться, побачивши моє лице. І чому всі матері мали таке дурне бажання швидше вручити свою дитину в руки якогось надійного телепня? Невже за десятки років ми настільки їх діставали, що вони від цього перестали надіятись, що нами зацікавиться хтось нормальний?
