Метист. Бандит для нареченої - Влада Калина
- Правда?! Я вражений, - він сказав це так, ніби йому все одно, що вона там каже. Ніби там якийсь комар дзенчить.
Олександра мовчки дивилася на його пухнасті темні вії, що обрамляли блакитні очі, тонкий косий шрам на брові, що розділяв її на дві половинки, і привабливу ямку на підборідді. Вона не помічала її раніше коли вперше побачила без маски. Здається, що дівчина ще багато чого не помічала. От приміром, якесь татуювання, що визирало з під рукава чорної футболки, на плечі. А ще… Господи!!! Бандит стояв все ще в дверях, щоб дівчина не втекла. Його руки звісали до низу і Саша побачила, що на лівій руці не було мізиного пальця.
Боже!!!
Вона згадала, що в Олега теж не було пальця. В її коханого Олега.
Скільки ще хлопців на землі ходять без пальців?!
Такі приємні спогади нахлинули.
Цікаво, а де зараз її Олег? Якби ж він був її хлопцем, і був поруч, то звісно ж захистив від цих бандюків. Він би її врятував неодмінно, і не дозволив так знущатися, а Петро… Хто знає, що в того Петра в голові і чи шукає він її?
- Чого витріщаєшся? - раптом запитав. - Щось вже задумала? Дивись мені, якщо надумаєш тікати… Не раджу цього робити.
- Чому? Вб'єш?
- Ще не вирішив, - він присів на підлогу, спершись об стіну. Мовчав. Дивно. Саша думала, що буде випитувати якісь коди, паролі до батькових сейфів. Чи ще щось, а тут таке. Мовчки сидів дивився в одну точку. Про щось думав. Його руки… красиві, великі, руки, лежали на колінах. Пальці порізані чи подерті, два рубці, татуювання на великому пальці - стріла. Мізиного взагалі не було.
Олександра вирішила поговорити. Потрібно було налагодити контакт з оцим… Може змилується і відпустить?
- Я не буду тікати. Мені… - вона замовкла і побачила, як його скули починали грати на обличчі. Продовжувати чи краще замовкнути? Ще як встане, та як вліпить межи очі, через її базікання.
- Мене насильно заміж видають. Я… Ну… я… Я не хотіла цього весілля.
Бандит підняв голову прислухаючись, мовчки. Він був якимось дивним. І не зовсім то й схожий на бандита. Ну, хоча Саша в житті не бачила бандюків, але цей незнайомець був якимось не таким.
- Я не кохаю свого нареченого. Я кохаю іншого.
- Кохаєш одного, виходиш за другого. Вас мільйонерів хрін зрозумієш, - вилаявся він.
- Батько змушує мене виходити заміж. Через гроші, звичайно через кляті гроші, - Саша зараз була такою спокійною стриманою. На неї нахлинули спогади. Спогади про Олега. Через кохання до нього дівчина так і не змогла стати щасливою ні з ким іншим. Вона у всіх знайомих хлопцях шукала щось схоже, тож всі її знайомі були блакитноокими, це все, що вона запам'ятала. Але… це все було не те! Не її Олег. Через це, Олександра так і не наважилася підпустити когось близько до себе. А Петро… В нього очі карого кольору, тож цей чоловік тим паче не нагадував її Олега. Він був далеко від її вигаданого ідеалу. Дуже далеко!
- Невже він так вчиняє з тобою? Я думав, що ви, багаті, не виховані, батькові дочки, улюблениці, яким татко все дозволяє. Що вам все можна, і вам начхати на всіх інших. Що вашої краси, ми бідні хлопці не варті. А вас виявляється ще й можна, щось змусити?! - якісь змішані почуття переповнювали Метиста. Дівчина чимось нагадувала йому, простачку з бідної сім'ї, яку не зрозуміло чому, одягли в неймовірно красиву весільну сукню. Якась доброта йшла від неї. А ще теплота та ніжність… це коли вона не буянила. А може притихла, бо вже щось знову задумала?
- Ти зараз описуєш мою сестру, - мимоволі посміхнулася. - Вона між іншим, вийшла заміж за коханого, не те, що я. - Саша не могла зупинитися. Вона все продовжувала і продовжувала говорити, з такою образою, що це навіть помітив і бандит. Їй неначе хотілося виговоритися. - Як ти там казав? Моя сестра Вікторія невихована, таткова дочка. Ще змалку їй все було дозволено. Вона дуже красива, але душа чорна, а серце кам'яне ... так, її краси недостойні майже всі бідні.
"Це ти дуже гарна, і я тебе не гідний", - думав, і з цікавістю вловлював кожне її слово.
- Які ви мільйонери дивні люди, чесне слово. А де ж твій коханий? Чому ти не втекла до нього? До того кого кохаєш.
Навіщо він взагалі запитав це? Метисту не хотілося слухати про її коханого. Якби міг, то вбив би його власними руками, і Маза не просив. Впіймав себе на думці, що він починав ревнувати.
- Тому що… А немає куди бігти. Немає куди тікати. Я не знаю де він зараз. - Важко вдихнула. - Ти сміятимешся, але сім років тому, до моєї сестри приходив свататися один хлопець, - Олександра не розуміла, чому вона все це розповідає, але їй хотілося комусь виговоритися. Вона продовжила. - Я полізла на дерево за кішкою і почала падати, а він мене спіймав. І ти розумієш, тут я і закохалася в нього, - З очей потекли сльози. - От так, взяла і закохалася, з першого погляду. Якщо ти думаєш, що такі дівчата, як я не вміють кохати то ти помиляєшся. Я вмію.
Метист похитав головою. Що вона там вміє, хіба що язиком молоти без перестанку. Йому набридли ці жіночі соплі, сльози, сповідь. Він не спілкується з такими дурепами і тим паче не слухає про їхні любовні пригоди.
До біса все!
Метист підвівся і повернувся до дверей. Його вже нудило від її коханого, від її розповіді, від її сестри, такої ж самої відьми. Зараз дах зірве. Він подумки ненавидів щасливчика, якого кохала дівчина. Йому хотілося бути на його місці. Хотілося мати таку дівчину, таку красу. Щоб торкатися, пестити, захищати. Вона не одна така, адже він теж закохався з першого погляду в тому лімузині. Вперше у житті закохався в чужу наречену. ЧУЖУ!
Метист почав виходити. Йому потрібно було вже і самому тікати на свіже повітря від її базікання. Розвернувся щоб піти та замкнути її, а дівчина ще говорила та говорила. Почув за спиною…
- Я не пам'ятаю його обличчя. Все, як у тумані. Я тільки пам'ятаю його блакитні очі і як його звати і все… Олег.
Метист аж здригнувся, обернувся. Йому здалося, що дівка кличе його, але ж… Звідки вона знає його ім'я?
