Мій нестерпний ельф - Настуся Соловейко
Дивлячись на нього, гостро відчула, що з коси вибились прядки, і на мені та сама сукня в якій я їхала сюди. Добре, хоч балетки нові.
Хоча, яка мені різниця!
Підсвідомо я очікувала на його появу, та думала він з'явиться раніше.
– Добрий день, пане головний слідчий, чим можу допомогти? – спитала сховавши книгу до шухляди.
– Як офіційно. Бачу, ви все ж таки прийняли мій подарунок, – він перевів погляд з моєї шиї на груди і я відчула, що червонію.
– Можу повернути! – випалила.
– Що, ви! Ні в якому разі. Мені приємно, що ви його носите, вам личить. Ви дуже схожі. Конвалія така ж тендітна і гарна. Хоча, спершу я подумав про кактус.
– Вибачте? – спитала обурено.
– Саме так, ви буваєте напрочуд колюча, хто вас образив, Флоро?
– Ніхто! Не ваше діло! І я б попросила вас, пане Бальмон, звертатися до мене офіційно.
– А якщо я не хочу? – спитав він і нахилив голову убік – що будете робити? Запустите в мене пульсар чи вдарите силою? Просто цікаво, хочу підготуватись.
Та він сміється наді мною!
– Ні, не буду вас обслуговувати, – сказала крізь зуби.
– Хммм… що ж, я можу й сам.
Зі швидкістю дикого звіра, він опинився поряд і навис наді мною, вбиваючи назву потрібної книги до панелі пошуку.
Духи! Чому цей страшний чоловік пахне наче квіткова фея?! Напрочуд приємний запах – свіжий та трохи солодкий.
Він стояв так близько, що його груди майже притулились до моєї спини, а руки постійно торкались моїх.
Я застигла не знаючи, що робити. Вдарити його силою? А що, як він зовсім не шуткував, коли казав, що може відправити мене до в'язниці?
Пані Вельземіна й Карл не переносили хамства щодо відвідувачів.
Кричати теж не варіант.
– Ви дуже приємно пахнете, Флоро. Що це, якісь духи?
Я нарешті ожила й шарахнулась від нього, коли відчула тепле дихання біля вуха. Гаряча хвиля пронеслась тілом.
Що це зі мною?
– Послухайте, пане Бальмон…
– Ви можете називати мене Льє, – він посміхнувся.
– Я не хочу! І не буду! Тож, пане Бальмон, ніхто не давав вам права мене торкатись! Тим більше вриватись у мій особистий простір! Відійдіть за стійку, я сама можу знайти вам книгу.
Глянула на табло і ледве не застогнала, вже десять хвилин, а я навіть не пішла за книжкою!
Він помітив мій погляд і спитав:
– Щось не так?
– Окрім вас?! Так! Ви тільки що додали мені роботи! Тепер знов сидіти в архіві до темряви!
– Вас є кому зустріти?
– Ні! – тільки після відповіді зрозуміла, що зробила собі ведмежу послугу.
– Тоді, я міг би вас зустріти та провести.
– Дякую, але не потрібно! Зараз знайду вашу книгу.
Він глянув мені в очі і я не змогла стримати тремтіння.
– Ви боїтеся мене? – спитав він просто.
– Ні, – збрехала – Ви…ви просто мені неприємні, от і все.
Дивно, та на якусь мить мені здалося, що в його очах спалахнув справжнісінький білий вогонь.
– Якщо ви почекаєте, я принесу вашу книгу, – не чекаючи на відповідь я понеслася по стрілках до стелажів.
Утім, коли повернулася, ельфа вже не було.
Раптово, відчула як кольнуло у грудях. Може, не треба було бути такою різкою з ним?
Та думки про Бальмона швидко вилетіли з голови з появою натовпу нових читачів. Як не старалася, проте, все одно заробила ще дві години в архіві, тож коли вийшла на вулицю було вже зовсім темно.
Горіли магічні ліхтарі, а у повітрі плавав запах нагрітого сонцем каменю.
Я глибоко вдихнула. По кристалу попередила Голду, що не встигну на вечерю, тож можна не бігти.
Зробила декілька кроків і несподівано подумала, що я навіть спасибі за артефакт Бальмону не сказала. Якось погано вийшло.
Одначе, він сам винуватий. Чого весь час до мене чіпляється?
Глибоко замислившись, не одразу помітила як від сусіднього дому відділилася висока фігура.
Я вже майже розчертила захисну руну у повітрі, коли почула насмішкуватий голос:
– То, я вам не просто не подобаюсь, ви ще й вбити мене хочете? Як не обачно, Флоро.
– Ой, та йдіть ви геть!
– Не грубіяньте.
– А то що?
– Поцілую, – сказав низьким голосом.
Я вже відкрила рот, щоб сказати щось різке, та мене зупинив його погляд. Він, вочевидь, не жартував. Глибоко зітхнула.
– Ви не відчепитесь?
– Ні, поки не проведу вас додому.
– Що ж, пішли.
Я збиралася дійти якнайшвидше, та він схопив мою руку і поклав собі на лікоть, примушуючи йти повільніше.
– Голда каже, що тут цілком безпечно! Я можу обійтися і без вашої допомоги!
– А як же. Звичайно тут безпечно, особливо, якщо враховувати, що більшість жертв злочинців і не знають, що на них напали.
– Що?!
– Можливо, ви забули, та ельфи ментальні маги, змусити забути для них як з гори скотитися.
Я напружилася, вчепившись пальцями йому в руку.
– Розслабтесь, Флоро, я не збираюся робити нічого подібного.
Не дуже йому довіряючи, я все ж трохи заспокоїлась.
– То, хто така Голда?
– Це Хинка в якої я живу.
– Як цікаво. Хинки специфічні, маги природи. Діти лісу.
– Як вони отримали свободу?
– І складне і просте питання одночасно. Їхня свобода в королівстві дещо обмежена. Наприклад, вони не мають права займати високі посади, або ж працювати у палаці. А свободу вони отримали кров'ю. В них є цікава особливість окрім вічної молодості, ще й не аби яка регенерація.
Про це стало відомо тільки під час запеклих боїв. Тож, вбити Хинка навіть магією складно. Під час повстання ельфи вирішили, що краще укласти мирний договір.
Його низький, трохи хриплуватий голос будив у мені емоції, яких я зовсім не хотіла відчувати.
– Голда сказала, що ельфи забрали Хинок, тому що вони їм сподобались, це правда?
– Так, гадаю, правда. Ми, бачте, любимо екзотику, – він глянув на мене – от, наприклад, ви. У вас надзвичайно гарні очі. Цілком можливо, що Хинки й самі захотіли піти, просто не очікували на такий фінал.
