Щастя за мільйон - Ангеліна Кріхелі

У ліфті Катя спускалася, глибоко занурившись у роздуми. Ці два успішні, красиві і безсумнівно розумні чоловіки недосяжно чудові і глибоко нещасні люди.

Вони так незграбно заклеїли пластиром іронії рвані рани на серці, що не помітити могла тільки сліпа людина. Озвуч вона зараз подібні роздуми, і їй неодмінно приписали б заздрість чужому добробуту. Так і не спромігшись побачити, що серед багатства та розкоші якраз благополуччя у них і немає.

Катерина добре розуміла, що історія Стаса, якої сьогодні торкнувся Олексій, відбувалася насправді. Нехай навіть він змушений був з її допомогою перевіряти майбутніх співробітниць.

Дівчина чудово бачила, скільки особистого болю та переживань за друга скупчилося в очах могутнього бізнесмена, співвласника корпорації. Не полінувалася пошукати інформацію про нове керівництво, готуючись до роботи.

Щоправда, якщо роками зображати зовсім іншу людину, маска вростає в шкіру і стає невіддільною. Так, що вже немає сенсу намагатися визволити світлу душу, що опинилася в заручницях. Втім, це суто їхня особиста справа. Її консультації ніхто не просив.

Дзвикнув ліфт, двері роз'їхалися в сторони, виштовхуючи Катю в шумний вулик людей, що скупчилися в холі.

Сек'юріті посміхнувся дівчині, наче старій знайомій. Судячи з погляду, він чекав розповіді про перший робочий день, що чомусь не відбувся.

Катя тепло усміхнулася у відповідь.

– Скажіть, а тут усім влаштовують перевірки? - Несподівано навіть для себе запитала вона, підходячи впритул.

Виявила, що не знає його імені. Стало ніяково. Крадькома глянула на бейдж, прикріплений до уніформи, який постійно приховував відвернутий лацкан. Ех, не прочитати.

Охоронець добродушно посміхнувся, помітивши її зусилля.

- Мене Андрій звуть. Давай на "ти", ми ж ровесники, здається.

Катя згідно кивнула. Вмостилася на запропонованому стільці у маленькому кабінеті охорони.

Андрій заварив чай, витягнув із сейфа вазу з цукерками і поставив перед дівчиною.

- Кому як пощастить, - вона вже й забула про своє запитання, коли почула відповідь. – Їх можна зрозуміти. Такими грошима керувати. Тут у будь-кого параноя з'явиться і проблеми з довірою.

Дівчина вкотре кивнула, приймаючи чашку з гарячим напоєм. Машинально відзначила на пальці лівої руки обручку. Католик, отже. Одружений.

І знову Андрій уловив її погляд. Так ніжно прикрив кільце іншою долонею, наче кохану обійняв. Добре. Приємно спілкуватися з людиною, не чекаючи надто вільних поглядів на сімейне життя.

Охоронець сів навпроти так, щоб не випускати з поля зору турнікет і не порушувати посадових обов'язків. Хоча одну він уже й так порушив. Але чомусь Катя йому здавалася цілком винятковою і дуже світлою людиною.

- Я пам'ятаю, ти казала, що дуже потрібні гроші, - заговорив чоловік. - Добре тебе розумію. У мене Любаша із тендітним здоров'ям. Ми кожній копійці раді. Що в тебе сталося, не кажи, якщо не хочеш. Але дівчина ти серйозна, я бачу.

- Так помітно? - Невесело хмикнула Катя, із задоволенням відпиваючи чай і поглядаючи на цукерки.

Андрій кивнув головою. Вискочив ненадовго до турнікету, запускаючи чергового відвідувача. Повернувся.

– Та я не роблю секрету зі своєї ситуації, – чесно сказала Катя, продовжуючи діалог так, ніби він і не переривався. - Просто нікого своїми проблемами завантажувати не хочу. Мене бабуся одна ростила. Батьки загинули, коли мені й року не було. Квартиру тітка умикнула. Я не вникаю як. Тоді була маленька, зараз це вже не важливо. Бабуся мене забрала до себе в передмістя. Довго мучилася з документами на опіку. Я мало не потрапила до дитбудинку. У неї серце хворе. Їй хотіли відмовити. Але хтось зглянувся на комісію, мабуть. Я намагалася бабусю не засмучувати. Але ж діти не тільки радість приносять... Клопіт всякий, переживання. Загалом, як я доучилася в університеті, вона зовсім лягла, ще на останньому курсі моєму. Я знайшла клініку. Її поставили на чергу. Не скоро ще. І дуже дорого. А тут днями прийшов лист, що хтось, на жаль, помер, не дочекавшись операції і звільнилася дата ближче, - Катя винувато замовкла ненадовго, ніби мала відношення до чужої смерті.

Андрій слухав, затамувавши подих, не перебивав.

- Там така сума, що якщо ми продамо бабусин будинок навіть, то не вистачить. Він не дорогий, без євроремонтів всяких. Добротний, але старенький. Його ще дід будував. У подарунок своїй молодій нареченій. Я не знаю, що робити. Прийшла на співбесіду сюди. Потрапила не туди таки. Я тепер у цьому абсолютно певна. Але пощастило. Знайшла навіть кращу роботу. З такою можу взяти кредит у банку та віддавати потім, після операції бабусі. Але якщо всю зарплату на кредит віддавати, то жити все одно нема на що. Тому потрібна ще робота...

Катя важко зітхнула, усвідомлюючи, що у найближчі кілька років ні вихідних, ні відпочинку не передбачається.

Андрій потягнувся за телефоном.

- Я зараз одному знайомому подзвоню. Йому співробітник потрібен у вихідні. Тільки візьмешся? - глянув на неї з сумнівом. - Диплом у тебе який?

- Я - психолог. Можу з дітками працювати. Зі складними теж, - постаралася пояснити як можна простіше, з надією дивлячись на знайомого.

- Тоді й зовсім чудово! - Зрадів чоловік і квапливо набрав номер телефону. - Алло! Вітання! Я тобі знайшов співробітницю. Пам'ятаєш, ти казав, що аніматора у вихідні шукаєш для якогось проєкту з особливими дітками. Я знайшов!