Мій нестерпний ельф - Настуся Соловейко

– Ходімо, хоча б допоможу вам донести цей … – він замовк на півслові – ви що туди цеглин накидали?

– Можете просто віддати його мені, я не просила вас розігрувати з себе лицаря на білому кригу!

– Криги чорні, ви ж знаєте, – відказав спокійно.

Ельф стрімко направився до виходу, тож мені довелося бігти за ним.

Вийшовши з вагона, я роззирнулася й взагалі забула, що у мене є валіза.

Величезна будівля вокзалу нагадувала оранжерею. Круглий купол був таким високим, що здавалося торкається самого неба. Підлога й стіни лицьовані  лазурного кольору каменем, схожим на мармур, що виблискував на сонці. Лави, ятки, колони, все оповите зеленню й квітами. Не вистачало тільки, щоб над усім цим пурхали феї.

З усіх боків до мене доносились уривки фраз, проте я зовсім не знала Ельфійського. От духи! Треба було про це перед виїздом подумати. Бальмон говорив зі мною рунічною мовою нашого королівства.

– Ерден оліварес, ферна! – пролунало зовсім поряд.

– Агов, чушинко! – знов зазвучав голос з сильним акцентом – дамошко, шого застигли, не стійте штовбом, тут Лятки прашюють! – почула розсерджений голос, та не могла зрозуміти звідки він лунає.

Навколо крутилися маги та ельфи в такій кількості, що в очах ряботіло.

От капость! За роздивляннями, я здається загубила злощасного ельфа.

– Та дайте ш мені пройти нанешті!

Я відчула як щось приболісно вщипнуло мене за ногу. Опустивши очі побачила ….синього чоловічка.  Він був не такий прозорий як фантом, утім, весь наче сяяв. У зеленому костюмі й смішній шапочці з помпоном. Ледь доставав мені до коліна. Поряд з ним висилась сила-силенна валіз.

– Ой, вибачте, пане, я вас не помітила!

– То дивиш наштупного раду! І відійди вше зі смуги для багашу!

Глянула під ноги й побачила маленькі білі стрілки.

– Вибачте, – відступила в сторону.

Він пробурчав щось собі під ніс, взвалив на плечі чемодани та понісся уперед.

– Бачу, ви вже зустріли Лятка, – пролунало за спиною.

Повернулася і побачила Бальмона.

– Вони наші слуги, не безправні звичайно, отримують зарплатню. Проте, не зліть їх, вони страшні капосники. Ось тримайте, – він простягнув мені якусь білу коробку перетягнуту червоним бантом.

– Що це? – поцікавилася.

– Сюрприз, відкриєте, як приїдете до нової домівки.

Я вагалася, а що, як це дорога річ? Втім, цікавість перемогла і я взяла подарунок.

– На жаль, не можу почекати з вами зустрічаючого, мушу бігти, термінові справи. Та я сподіваюся побачити вас знов. Вашу валізу я залишив у відділку пересилки. Той, хто вас зустрічає знатиме, що робити. До речі, вам туди. – він махнув у бік невеликого приміщення, – Бувайте, пані Кіллі.

Він повернувся до мене спиною й щез у натовпі.

– Зате я сподіваюся вас більше ніколи не бачити, пане блідий шкапа! – процідила крізь зуби.