Мій нестерпний ельф - Настуся Соловейко

Як тільки ми увійшли, прохід закрився. Ми опинилися у великій круглій кімнаті зі світлими стінами, низькою червоною софою й кріслами. Звідси можна було побачити кухню, де стояв маленький стіл і два стільці.

А де ж пічка чи бодай шафка?

Сходи біля вікна вели на другий поверх.

Там і була тепер моя кімната. Не дуже велика, втім, й не мала. Світла, з рожевими шпалерами та балконом. Ліжко, крісло, шафа й тумбочка – ось і все.

– Сподіваюсь, тобі тут буде затишно. Тут є ванна, – вона підійшла до стіни і надавила на неї рукою.

Виявилось, що це були двері, просто без ручки.

– Коли зайдеш вони самі закриються, захочеш вийти – просто натисни, зрозуміла?

Я кивнула.

– Що ж, добре. О, а ось і твоя валіза.

У центрі кімнати з'явився мій потертий чемоданчик.

– Освіжись, якщо хочеш, і спускайся униз – їсти.

– Добре.

Пружною ходою пані Шмок вийшла з кімнати й прикрила двері.

Чесно кажучи, ця кімната була найкращою з тих, що я бачила за життя. Увійшовши до ванни та побачивши яка вона велика, неабияк зраділа. Швиденько вмившись, наново заплела розтріпану косу.

Повернувшись до кімнати, клацнула пальцями. Речі полетіли з валізи до шафи, складаючись рівними рядами.

Взула домашні капці й спустилася на кухню.

Пані Шмок як раз ставила наряддя на стіл. Виявилось, що шафи й піч були наче вмонтовані в товсті стіни.

– Так більше вільного простору, – пояснила вона – сідай, поїмо.

– Вибачте, пані Шмок

– Зви мене просто Голда, – посміхнулася вона

– Мені це якось незручно, чесно кажучи. Голда, а коли я повинна сплачувати за житло і все це? – я махнула рукою у бік тарілок.

– В кінці кожного місяця. Ще якщо ти не проти, я хотіла, щоб ти допомагала мені робити закупки у вихідні, разом цікавіше, до того ж зможеш більше дізнатися про життя тут. Розкажи про себе.

Я розказала. Без подробиць, звичайно.

– Тобі пощастило, навіть якщо ти ще сама цього не розумієш, магічний дар і практика тут, це твій шанс на краще життя.

Я кивнула не маючи жодного бажання сперечатися.

– А яка ваша історія?

Вона знизила плечима.

– Як і більшість Хинок незалежність ми отримали тільки шістдесят років назад. Мені було двадцять, до того я жила й працювала прислугою в одній досить відомій ельфійській сім'ї. Не можу сказати, що вони погано до мене ставились, та все ж, таке життя і не життя зовсім. Ти не маєш прав і свобод, а на додачу в тебе є хазяїн, який вказує, як високо ти повинна стрибати.

– Чому ельфи взагалі вирішили вас забрати з острова?

– Думаю, вони сприймали наших жінок, як дещо екзотичне, якщо хочеш. Ельфійки всі як одна бліді й біловолосі. До того ж ми вічно молоді. Ельфи ж хоч і повільно, та все одно старіють.

– А в чому ж полягає ваша магія?

– Ми маги природи, будь-яка рослина  тягнеться до нас. Якщо, припустимо, я посаджу дереву, воно виросте за ніч.

– То, це завдяки вам тут так зелено? – здогадалась я.

– Саме так, роботи хоч відбавляй.

– А чому ви жили в нашому королівстві?

Її очі наповнились сумом.

– Мій чоловік був звідти. З Одінарі.

– Він був звичайною людиною? – здивувалася я.

Голда кивнула.

– Так, на жаль, дітей в нас не було. Минулого року він помер. Тож, коли побачила об’яву біля університету про обмін студентами, вирішила, що це непогана ідея. Хоча б не буду сама.

– Мені шкода, що вашого чоловіка не стало.

– І мені, Флоро, це були найкращі роки мого життя. Що ж, давай їсти!

Мені кортіло спитати, як же насправді Хинки спромоглися добитися свободи, проте, час був непідхожий.

Їжа виявилась смачною, хоча й зовсім не схожою на ту, до якої я звикла.

Пряні, кисло-солодкі овочі, здебільшого кислі фрукти різних форм і розмірів й таке темне м'ясо, що здавалося чорним.

Ще було щось схоже на кашу, називалось Бретто. Голда сказала, що ця страва з її батьківщини. Дуже поживна.

– Сьогодні добре відпочинь, завтра відведу тебе до місця твоєї практики. Вийдемо раніше, заразом і краще роздивишся місто.

Прокинувшись вранці побачила на кріслі випрасувану синю сукню. Просту, однак, гарну. Круглий виріз з білим комірцем, маленькі ґудзики до самої талії, короткі рукави й довга пряма спідниця.

Звідки вона? У двері постукали.

– Заходьте, – сказала.

– Доброго ранку, Флоро. Я подумала, що ти ще не звикла до нашої погоди, а ця сукня пошита із матеріалу, який захищає від жари. Я її вже не можу носити, просто не влізу, – вона посміхнулася – а тобі якраз підійде.

– Вибачте, утім… – почала я.

Голда заперечно хитнула головою.

– Відповідь ні, не приймається. Якщо хочеш, допомагатимеш мені в саду, щоб не відчувала себе у боргу.

– Сому ви мені допомагаєте? – спитала розгублено.

– Тому що можу, – просто сказала вона – давай, швиденько, поїмо і гайда!

На вулицях було повно народу. Я витріщала очі на блідих й світловолосих ельфійок, затягнутих тугими корсетами. Всі вони прикривали шкіру парасольками від сонця.

Очі в них, насправді були різного кольору, від блідо-сірого до темно-синього.

Таких білих як в слідчого не побачила жодного разу.

Їхні сукні вирізнялися фасоном: пишні рукави й спідниці та низькі, провокаційні вирізи.

Хинки ж мало носили сукні, найчастіше їх одяг більше був схожий на чоловічий.

Голда теж наділа світлі штани й сорочку, розпущене волосся тріпав легкий вітерець. Де-не-де можна було помітити магів з нашого королівства, якимось інтуїтивним відчуттям я знала, що вони звідти.

Також я побачила фантомів та Лятків. Останні нахабно розпихували всіх й голосно кричали.

Раптово, коли ми проходили повз величезного базару, на мене стрибнув якийсь пухнастий звір й вчепився лапами в косу.

Ми з Голдою намагалися його зняти, та він стрибав з плеча на голову і знов на косу. До того ж, так швидко, що спіймати його було просто неможливо.