Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

Вночі мені стало зле. Я ще не спав, бо мав наздогнати весь пропущений за відсутність в академії матеріал. Саттер крізь пальці дивився на мої прогули, але контрольними завалив, як і обіцяв.
Було близько другої ночі, коли я зрозумів, що мене знобить. Встав попити води і кімната захиталася перед очима. Ледве не впав, але зачепив стеллаж з книгами, і ті з гуркотом попадали на підлогу. Біси! Сьогодні я залишився в своєму кабінеті, а той межує зі спальнею, де спить Вальдес.
Не пройшло і декількох хвилин, як в двері постукали і пролунало занепокоєне:
- Кайєне? В тебе все добре?
Ні бляха, не добре. Але їй я цього не скажу.
- Так. Все добре. Йди спати, - говорив уривчасто, бо забракло повітря.
Замість того, щоб послухатися мене, Тіара рішуче увірвалася в кімнату. 
- Та ти жартуєш! Оце, називається, добре?
Крізь червоний серпанок, що стелився перед очима, бачив її занепокоєне лице. Останнє що відчув -  прохолодні долоні на своєму чолі і... пірнув у темряву.
****
- Бісів упертюх! - причитав десь над моєю головою приємний жіночий голос. - Ну погано тобі, чому не сказати зразу!
Так, це Вальдес. І ми в моєму кабінеті. Я лежу на твердій підлозі, а Тіара сидить біля мене на колінах.
Дівчина, все ще не помічаючи, що я прийшов до тями, припідняла мою голову і засунула під неї щось м'яке. Певно диванну подушку.
- Не бурчи, - в голі зрадницьки пересохло.
- Слава богам! Я вже гадала, як знайти хоч когось в цьому безлюдному домі!
- Води...
- Ти безсовісний! - продовжила розгнівана Вальдес та відразу осіклася. - Га? Що? А, так, точно...вода. Десь тут є.
Вона встала. Почувся дзвін скла. Потім знову опустилася поруч.
- Ось, обережно, - дівчина турботливо притримувала мою голову, хоч я і сам справлявся. Одночасно тримала для мене стакан з прозорою рідиною.
На якусь коротку мить, мені здалося, що мені знову дев'ять. Я тоді вперше захворів і мама цілими днями доглядала за мною. 
Більше я не хворів. А шкода.
- Ти можеш встати? - запитала Тіара, коли я напився. - Тобі треба в ліжко.
Коротко кивнув. 
Проте задача виявилася не самою простою. Як і раніше, сильно крутилася голова, все навколо пливло перед очима і тонуло в червоних сполохах.
- Кай, обережно! - Вальдес обома руками обхопила мій стан і підставила плече, щоб я міг спертися.
Так ми допленталися до кімнати. Я поривався дійти до гостьової спальні, де спав всі ці дні. Та Тіара наполягла, що далеко ходити не варто.
- Ти весь гориш, - дівоча рука знову торкнулась чола, не стримався і обхопив її своїми пальцями, аби хоч трохи затримати приємну прохолоду.
- Знаю-знаю, - вона обережно вивільнила долоню, - потерпи трохи, зараз буде краще.
Вона зникла з мого поля зору, судячи зі звуку - пішла до ванної кімнати. А я лишився один, згортати від лихоманки на чорних простирадлах.
Здавалося Тіари не було вічність. Я майже зненавидів її, та коли вона повернулась і поклала мені на чоло прохолодний компрес - відразу пробачив. 
Багряний серпанок перед очима трохи розвіявся, замість нього з'явився сірий занепокоєний погляд.
- У тебе жар. Його треба зняти, але я не знаю чи можна взаємодіяти з тобою моєю магією.
- Роби... - відповів їй впевнено. Та вона може зараз що завгодно робити зі мною, тільки б це припинилося.
- Добре. Може бути боляче, Кай.
В неї був такий погляд, що я повірив. І вже навіть приготувався до болю, коли раптом вона сіла ближче до моєї голови і поклала її собі на коліна. Краще б попередила, що це буде приємно і хвилююче. Навіть в такому стані я реагував на неї. І це б мало мене занепокоїти, але не зараз.
Тонкі прохолодні пальці торкнулися скронь. Вона закрила очі і зосередилася... Жодного заклинання, слова чи навіть звуку не зірвалося з її вуст. Та коли Тіара відкрила очі - вони потемніли, а з під тонких дівочих пальців почала клубитися магія. Саме так, клубитися. Бо поступово моє тіло огортав чорний дим - та сама магія, що вщент рознесла двері Ферро...
І цим вона збирається мене лікувати?!

****

Тіара
 

- Не сіпайся! - довелося попередити Даймонда, бо я помітила, як від остраху перед моєю магією йому на очах ставало краще. Здавалося зараз він зіскочить з ліжка і заявить, що все пройшло. А потім замкнеться в кабінеті і знову знепритомніє.
Ну як мала дитина, чесне слово!
- Вона не завдасть тобі зла, - спробувала заспокоїти.
Врешті-решт його м'язи обм'якли. Чи то він довірився мені, чи то лихоманка позбавила його сил перша.
Я знала, що робити. Загалом будь-яка магія може лікувати. Головне знайти в ній цілительське ядро. Та в моїй такого не було. Натомість я зосередилася на енергії смерті. Бо ж можна культивувати необхідні для боротьби життєві сили, а можна умертвити джерело хвороби, поки та не зробила того ж з хворим.
Сканувати організм крижаного чарівника виявилося не просто. В нього стоїть сильний природній блок від сторонніх втручань. Пройшло якихось півгодини, коли нарешті перед внутрішнім поглядом повстало пульсуюче багряне першоджерело. Дивно, та воно було схоже на черлені ниті, що впивалися в плоть, але походили від мітки на аурі. Раніше такого бачити не доводилося. І щось мені підказувало, Даймонд не просто десь застудився чи холодної водички попив. По-перше з крижаною магією, він повинен мати неабиякий імунітет. Ну а по-друге, лихоманка мала суто магічний характер.
Проте я вирішила спробувати. Зосередилась і почала прибирати ниті, від'єднуючи їх від тіла. В ту ж мить вони тухли.
Коли я закінчила, Даймонд, вже мирно сопів у мене на колінах. Спробувала температуру - чоло в міру тепле, тільки виступили дрібні крапельки поту. Протерла його втомлене бліде обличчя вологим рушником.
Він милий, коли спить. Такий спокійний, мирний. Зараз як ніколи здавалося - можна припинити боротьбу з ним. Ми більше не вороги. А хто?
Парадокс в тому, що крім ворожості і постійних лайок, нас більше нічого не пов'язувало. А отже тепер ми чужі. Ці три дні не тільки примирили нас - але й віддалили до неможливості.
Чому мені сумно через це?