Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

Всього три дні... Два дні...лише одна доба. Так я втішала себе поки мене знову і знову накривала неясна тривога. Відчуття чогось невиправного.

Дивилась на обручку і не могла зрозуміти своїх почуттів. А потім мене накривала злість, що межувала з відчаєм. Потай від Кайєна намагалась зняти її з пальця. Той лише мовчки дивився на мій почервонілий натертий палець і мовчав. Дракон теж не піддавався, наче намертво вніс в мою шкіру. Хоч і дискомфорту це не викликало. 
В душі поселилася образа. Ця річ належить іншій. Чи буде належати... не знаю. Та в сім'ях аристократів шлюби влаштовують мало не з пелюшок. Моя мати, моя біологічна мати, знала, що вийде за одного з братів Макдермонтів ще коли їй виповнилося тринадцять.
Зрештою, може в сім'ї Даймонда не так. І він одягне його на палець тій, кого покохає. Якщо він звичайно взагалі здатен на це почуття. Ну або принаймні тій, хто не буде його бісити.

Я гірко усміхнулась, помішуючи гарячий суп. Залишилася доба нашого вимушеного сусідства, яке складалося переважно з спільних прийомів їжі. Решту часу я проводила в Кайєнових кімнатах, а він - деінде.

- Що не так? - хлопець теж не поспішав їсти, хоч і пахтіли страви неперевершено. Шкода, що мені так і не судилося побачити тутешнього кухаря. В цієї людини божественний талант до кулінарії.
Та прислуга мене уникає, вочевидь не без наказу господаря. Як і інші в цьому домі. Тому щоб не розповідати своїх справжніх думок, наважилася спитати:
- Тут ще хтось живе крім тебе?
- Це міський будинок моєї родини. Всі вони можуть тут жити. Але не хочуть. - Вираз його обличчя нічого не говорив. Чергова маска байдужості.
- А твоя сестра?
- Тереза мешкає разом з бабусею Ван-дер-Фліт. З тих пір, як Ровена оселилася в академії, Нарцисі нікуди подіти свою гіперопіку. 
- Ти називаєш бабусю по імені? - Не змогла стримати здивування. Щось я взагалі останнім часом надто імпульсивна.
- А ти свою як? - насмішливо запитав Кайєн.
- Старою відьмою, - нітрохи не соромлячись подивилася йому прямо в очі.
Хлопець засміявся. В нього приємний сміх - тихий і м'який. Та й взагалі він не такий вже і злюка. Принаймні, з його боку було дуже мило підібрати для мене в бібліотеці підбірку книг, щоб я не нудьгувала.

- Так, а що? Це ж правда. Вона древня - двох імператорів встигла пережити. Ну а те, що відьма... От ти мене відьмою обзивав, але коли б бачив Коделію Вальдес, то відразу побачив би різницю.
- Обзивав значить...- Кайєн задумливо вертів в руках ложку.
- Угу, - тільки й відповіла. Ця невимушена розмова повернула мені апетит. Суп і справді щось, я аж очі закотила від задоволення.
- Що таке? - запитала, бо хлопець здається завис. Принаймні він дивився на мене і не моргав. Може замерз?
А ні! Он, трохи заторможено кліпає очима.
- Ну...- почав він трохи розгублено, - просто дивно чути від дівчини, що виросла на Арку, ніби "відьма" це щось образливе... 
- Якщо тільки ця дівчина не виросла в оточені відьом та відьмаків, - мій голос мимоволі звучав трохи сумно.

****

Кайєн

- Ти не хотіла б народитися відьмою?
Я бачив, що ця тема її засмучує. І треба було зупинитися. Та мені чомусь було важливо знати відповідь.
- Ну в дитинстві, - відвела погляд, так ніби їй соромно, - звичайно хотіла. Тяжко бути розчаруванням, коли тобі сім. До першої ініціації ще було надія на сплячий дар. Все ж я успадкувала особливу зовнішність, притаманну жінкам в моїй родині. 

О так, зовнішність Тіари - це щось! Я вже порівнював її зі сніжинкою. І добре пам'ятав, як її життя тануло в моїх руках. Але навіть тоді не міг відвести погляду, і молив всіх богів, аби знову побачити погляд насмішливих сірих очей. І те як вона вперто задирає підборіддя, і як вигинаються кутики її вуст, коли вона сердиться.

- Та дива не сталося, а я стала ізгоєм. - Продовжила дівчина. - З того дня Корделія забула про моє існування. І я почала відповідати взаємністю. Відьми та відьмаки - такі ж люди, як і всі. Особливий дар не робить їх кращими, чи гіршими. Може в якійсь іншій сім'ї мене б і прийняли. Такою, як я є. Але не Вальдеси. Тому я їх теж зненавиділа. Майже всіх.
- Майже? - Я не міг відірвати від неї погляду. Горда, сильна і дуже красива.
- В мене була Дебора... - Її погляд помітно потеплів. - Моя тітка. Серед усіх Вальдесів, їй одній дісталося серце. Загалом у відьом погано розвинений материнський інстинкт навіть до власних дітей, що вже казати про інших. Але Дебі не змогла робити вигляд, ніби мене не існує. А згодом напевно... прив'язалася, чи що?
Якийсь час ми просто мовчки їли. Я не знав, що сказати. А вона, здається, зовсім не потребувала моїх слів, бо поринула у спогади.
- А що в тебе? - це питання застало мене зненацька.
- Відвертість на відвертість?
- Угу, - дівчина пригубила сік. За всі ці дні вона жодного разу не торкнулась до алкоголю.
- Ну щодо сестри ти знаєш. Вейд, мій молодший брат, зараз в Нідберморі. Йому дванадцять, вже прийшов час вчитися керувати крижаною стихією, тож дядько взявся за нього. Ну а мій батько надає перевагу компанії співачки з зубожілого роду. - Від згадки про Скаді Еймс, коханку батька, мене аж  нудити почало. - Не те щоб я мав щось проти зубожілих людей, та ця жінка просто жахлива.
Сам не знаю навіщо поділився цим з нею. Реакція Тіари здивувала:
- Вибач, - її долоня раптом накрила мою. 

Це було як вистріл в голову. Спочатку сіпнувся, щоб прибрати руку. Потім зрозумів, що не хочу цього. Саме вчасно, бо інакше образив би дівчину. Тому просто підняв на неї розгублений погляд:
- За що?
- Тобі неприємно було про це говорити. Вибач, що спитала. Я не хотіла, щоб ти відчував себе погано.
- Пусте. Я в порядку. 
Вона прибрала руку і мені стало раптом самотньо. Натомість дівчина широко посміхнулась. Усмішка переросла в сміх - мелодійний, як переливи струн.
- Ти чого?
- Нічого... - вона постаралась вирівняти дихання. - Просто я гадки не маю, як мені ненавидіти тебе далі, Даймонд.
Спочатку я нічого не зрозумів. А коли зрозумів, то і сам не міг стримати посмішки.
- Я теж, Вальдес.
- То може мир?
Вона простягнула мені свою долоню, маленьку і ніжну.
Мені нічого не залишалося, як обхопити її власними пальцями і потиснути.
- Мир. Виспись сьогодні. Відкат після невдалого ритуалу - не саме приємне.
- Надобраніч, - з м'якою усмішкою кивнула дівчина, - завтра ми знову прокинемось чужими людьми. З чим я тебе і вітаю.
Чужими людьми... Ці слова ще довго пульсували в моїй голові, коли вона пішла. Дійсно, за ці три дні, що вона провела в моєму домі, я перестав вважати Тіару Вальдес чужою, тим паче ворогом.