Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

Професор зупинився, аби звіритися із часом:
- Що ж, за декілька хвилин дзвінок. Самостійним завданням для вас буде підготувати коротку розповідь про один із втрачених артефактів давнини. А щоб уникнути суперечок, кожен із вас має взяти карточку на виході із аудиторії - тоді кожному дістанеться унікальна тема. Адептів першого курсу це теж стосується.

Мені раптом стало шкода, що цікава лекція так скоро закінчилася. Було щось в цьому особливе - навчатися разом з усіма, слухати живі лекції, а не записані уроки, отримувати домашні завдання. В ізоляційній установі я лише кожного місяця отримувала письмовий тест для зрізу знань. Єдиною відрадою були книги. Щоправда самостійно обирати чтиво теж не дозволялось - тож зазвичай це були сухі підручники з мізером дійсно цікавої інформації.
Я виходила однією з останніх, тож забрала навмання одну з п'яти залишившихся карток. 
"Кинджал Бестіаріона"... Що за? Ніколи не чула про таку реліквію.  Хоча де мені було про неї почути? Все ж більшість реліквій були принесені у світ темними богами, тому навряд чи в Піднебесній зараз цій темі приділяли велике значення.

- Ти що замерзла насмерть? Як ні, то виходь.
Не дочекавшись відповіді мене боляче відпихнули ліктем. І вже зі спини я впізнала Даймонда.  Він байдуже цапнув зі столу останню картку і не дивлячись поклав її в карман брюк.
- Ти в лісі народився? Ніби лорд, а манери, як у вуличного хлопчиська.
Я ображено потерла плече.
Він різко зупинився, а потім повільно повернувся і зміряв мене презирливим поглядом:
- Не в лісі, а серед льодовиків. І ти теж, знаєш, не приклад великосвітської леді, щоб мати нахабність робити мені зауваження.
- Он як? Я не леді, і не спадкоємиця великого роду. Тож плювати хотіла на твою вигадану велич.
Губи Каєна розтягнулися в жорстокій посмішці:
- О так, ти не спадкоємиця. Від тебе просто здихалися і все.
- І ти справді віриш, що образив мене цим? - зміряла його насмішливим поглядом.
- Таким, як ти, Вальдес, не годиться ображатися на правду. 
- Куди ж мені до тебе. Так низько я при всьому бажанні не опущуся, - дивлячись на хлопця знизу в вверх послала йому знущальну посмішку.

Його красиве обличчя спотворила гримаса гніву. Він мовчки штовхнув мене назад в аудиторію і з тріском зачинив двері. Враз вони покрилися кригою.
Я озирнулася по сторонам, але виявилося, що поки ми лаялися, всі вже вийшли.
А от Кайєн навіть не думав послідувати прикладу більшості. Він наближався заганяючи мене на середину кімнати. 
- Знаєш, Вальдес, ти була б мені абсолютно байдужа, якби могла тихо сидіти і не висовуватися. Але схоже непомітною бути ти не вмієш...або не хочеш, - його очі потемніли від гніву, - А ще в тебе геть відбито почуття самозбереження.
- Не підходь, - я в паніці виставила вперед руку. 

Зараз мені було страшно. Страшно тому що опинилася в одній кімнаті з небезпечним чарівником, а ще тому, що я уявлення не мала, як поведе себе моя власна магія, якщо крижаний виродок таки нападе. 
Та Кайєн не нападав, але і зупинятися не думав. Моя рука вперлася йому в груди і в ту ж мить від зап'ястя до плеча мене пронизало болем. Біль цей був схожий на удар током, от тільки кістки зсередини ніби обпалило крижаним вогнем. Я здригнулася, але руку не прибрала.
- Боляче? - хоч голос звучав вдавано стурбовано, сам він виглядав напрочуд задоволено...маніакально задоволено.
- Що... що це вбіса таке? - зрадливий стогін болю зірвався з моїх вуст.
- Прибери руку. Інакше біль тільки розростеться. 
- Відійди, - вперто продовжувала впиратися йому в груди. Та насправді я просто не могла змусити себе прибрати кінцівку. Тіло не слухалось.
- О, то ти вперта? Що ж помучайся. Мені, знаєш, це навіть приносить задоволення.
- Ти хворий.
- Ти теж. Зазвичай ніхто не терпить, а підбирають хвости і тікають світ за очі.

Біль і дійсно був нестерпним і здавалося з кожною секундою проникав глибше в тіло. Водночас ставало дуже жарко, горіли пальці і долоня, що торкалися його сорочки, передпліччя, плече, шия, обличчя.
Жар починав спускатися вниз... І раптом дійшов до живота. Мене пронизала судома і чи то від неочікуваності, чи то від больового шоку, я похитнулася і впала прямо в обійми мого мучителя. В той же момент зрозуміла, що больового шоку в мене не було. Ще не було. А от прямо зараз відбудеться.

 В той же момент відгукнулась магія. Саме темне єство здається захопило свідомість. І попри бажання тверезого, але враженого болем, розуму відцепити руки від крижаного короля і відповзти від нього подалі, тіло почало чинити на власний розсуд. Я лиш сильніше схопилася за нього, однією рукою зібгавши білу тканину сорочки, а іншою обнявши його за шию.

Кайєн такого повороту не очікував. Тому вже сам намагався відчепити мене від себе:
- Відпусти мене, дурепо! Ти ж помреш! 
- Я не можу! 
- Що значить не можеш?! 
В його погляді змішалось все - тривога, недовіра, зневага і...захват?
- Це не я!
- Та ти зовсім поїхавша!
Останнє, що пам'ятаю, це як Кайєн, обхопив долонями моє лице і прямо в губи наказав:
- Спи, Вальдес!
Повіки слухняно опустилися і в свідомості запанувала темрява, розбавлена тільки синіми сполохами вогню, який охопив тіло.