Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер
Кайєн
- Що ти про все це думаєш?
Едріан Еббот скрушно похитала головою та потягнувся до свого стакану:
- Лорд Еббот заборонив мені про це думати.
Я знав, коли Ед сердиться, то завжди називає батька офіційно.
- Але ж ти не послухався?
Товариш непевно знизав плечима, не підтверджуючи, але і не спростовуючи припущення.
- Все це дуже дивно. А головне, який зв'язок? Третє завжди лишнє.
- Що ти маєш на увазі? - я весь аж підібрався в своєму кріслі.
- Я кручу це в голові і так, і інакше... Але дивись, - Едріан виставив вперед долоню і почав загинати пальці, - Перший випадок пов'язаний з реліквією сильфів, її вивели з ладу. Другий - вбивство самого сильфа, при чому не простого, якщо вони тільки бувають простими. Вільєгас - член правлячої родини. Але замах на Ферро тут ні до чого. Тобто третє лишнє.
- Проте відповідність можна встановити між першим і третім випадком, - схоже я вгадав напрямок його думок, бо Ед ствердно кивнув і приклався до стакану.
Після він продовжив:
- І там, і там використали щось пов'язане з забороненою магією. Перше, змогло вивести з ладу реліквію, друге отруїти сиду. В обох випадках це вважається неможливим. Але як це пов'язати з вбивством Патріка Вільєгаса? Вбити сильфа холодною зброєю - складно, але можна.
- А друге і третє? Де зв'язок?
- Ми знаємо ім'я жертви. Та й самих жертв залишили на місці вбивства. В першому ж випадку - слідчі не знайшли нічого, окрім декількох капель крові.
- Ти не казав про кров, - докоряю йому.
- Занадто мало для аналізу, бо ж ми не знаємо кого шукаємо. От якби встановити ймовірну особу жертви, тоді можна було б порівняти ДНК. А так, довести, що та кров пов'язана з вбивством - неможливо.
- Ти правий, це нічого нам не дає...
Втомлено потер пальцями перенісся. Всі ці місяці витрачені марно. Пошуки засекреченої бібліотеки довелося призупинити. Останній представник Бестіаріонів - безслідно зник. А з ним і заборонене надбання його роду.
Деякий час ми просто мовчали, кожен задумався про своє.
Товариш першим порушив тишу:
- Ти перегнув палицю... з Тіарою.
- Я так не думаю, - відрізав холодно.
Я взагалі намагався останнім часом не думати про сірооку нахабу. Тим паче тепер.
- Без неї ми б не врятували Дел. І вона вказала на річ, якою ту отруїли.
Так, чорна різблена скринька. Хитра штука, бо зачарована на кшталт привороту - її хочеться взяти в руки, покрутити. А тим часом в організм проникає небезпечна суміш. Її походження досі не вдалося встановити. Чаклун, який це виготовив, не поскупився часу, щоб заховати кінці в воду.
- Мені байдуже. Вона відьма, - намагався сказати це якомога спокійніше.
Та чи було мені дійсно байдуже? Складне питання, особливо для того, хто роками відмовлявся розуміти не тільки почуття інших, а й свої власні. Магія криги - небезпечна річ. Якщо бути не обережним, вона заморозить тебе з середини. Зробить байдужим і холодним.
Зазвичай цього побічного ефекту намагаються уникнути, стримати. А я дозволив. Бо нічого не відчувати - краще ніж вічний біль. Який не проходить і вдень, а вночі зводить з розуму, варто тобі тільки опинитися наодинці з собою.
Почуття та емоції - це зайве. На коротку мить вони роблять людину щасливою, на вічність - нещасною.
Тільки нахабній відьмі вдалося вибити мене з кокону холодної стриманості. Вона мене бісила. І водночас захоплювала. А від того злила ще сильніше.
Якби тільки вона не була відьмою...
"І що тоді? - насмішливо питає внутрішній критик, - Ти б всеодно скривдив її, відштовхнув, залякав." А скривджена і налякана Тіара - це щось неправильне в моєму світосприйнятті. Так не має бути.
- Ми обидва бачили її особисту справу, - голос товариша безцеремонно увірвався в мої думки. - Вона звичайна чаклунка. Володіє ментальною магією та гемомантією. А єдина стихія підвладна їй - майже не відкликається. Так не буває у відьм.
- Чаклунка яка народилася від відьми? Ти сам в це віриш?
- Ніхто не знає імені її батька. Може ця аномалія якось пов'язана з ним.
- Але в неї було видіння. Що це, як не відьомське пророцтво?
Бляха, та цей висновок напрошувався сам по собі.
- Ясновидіням наділені не тільки відьми.
- І це ж не самий очевидний висновок, коли мова йде про доньку відьми? - відповідаю з відвертим сарказмом. - Хто вона тоді по-твоєму: діва, гіана чи може сильфіда? Вона людина, Едріане. І саме очевидне - відьма.
Еббот нічого не відповідає, просто чекає коли я заспокоюсь. І знаходить самий не підходящий момент, щоб видати:
- Я хочу запросити її. На зимовий бал.
- Кого? Вальдес? - навмисно кошу під дурня.
- Так, Тіару, - в його вустах її ім'я звучить зовсім чужим.
- І чого в мене таке відчуття, ніби ти мого дозволу питаєш? - відчуваю, як хвиля глухого роздратування розливається тілом.
- Ну ви з нею завжди так смачно лаєтеся. Я думав, вона тобі не байдужа.
Щоб не дозволити киплячій в жилах злості вирватися назовні, відкинувся в кріслі, і прикривши очі, тихо засміявся...
- Маячня, - нарешті відсміявшись, виніс вердикт. - Можеш хоч одружитися з нею. Мені байдуже. Хоча якщо чесно, я очікував, що ти нарешті замутиш з Алексою.
- Ми з Лекс просто друзі, - посміхнувся товариш.- Взагалі це вона мене спочатку попросила допомогти Тіарі адаптуватися. Але, знаєш, вона мені сподобалась.
- Чи не занадто Канінгтон опікає новеньку?
Ед лиш непевно знизав плечима.
- Тобі теж так здається, - констатував очевидне.
- Іноді. Проте це ж Лекс. Вона компанійська і щира.
- Але є щось, що змушує тебе сумніватися?
- Ну це напевно дрібниці... Просто цього року вона незвично рано покинула столицю, навіть раніше за Дел. І все літо наче чогось з нетерпінням чекала. А от коли Тіара приїхала - взялась за неї.
- Ферро не ревнує?
- Ще й як!
Схоже, я стаю таким же неврівноваженим, як і подружка Канінгтон. Не даремно дядько наполягав на її кандидатурі. Ми з Аделіною Ферро дійсно схожі. Біда тільки в тому, що щастя вимушений шлюб не принесе ні їй, ні мені. Я помічав, як кожного разу, коли опинявся поряд з сидою, її аж пересмикувало. А отже вона добре розуміла, яку нечесну долю приготували їй глави наших родів.
