Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

Перший в житті перехід через портал відчувався дивно. Коли ми втрьох вийшли в моїй кімнаті в мене добряче крутилася голова. 
Та зволікати не можна.
Я першою вибігла в коридор і кинулась до дверей Аделіниної кімнати. Замкнено. Прислухалась - всередині тихо. Занадто тихо...
Темна магія вирвалась з моїх долоней. Мить і двері рознесло вщент.
Темряву кімнати освітили вже знайомі сині світлячки. І те, що ми побачили там, досі стоїть перед моїми очима.

Сида лежала на підлозі, одягнена в саму тільки нічну сорочку. Нехитре вбрання дозволяло бачити в що перетворилась її ідеальна шкіра - сірі пухирі, подекуди тріснуті, нагадували шкіру скинуту змією. Жахливе видовище.
Та справжній жах наганяло її обличчя, що застигло в масці смерті. Лілові очі поскляніли, на губах засохла піна і той самий вираз передсмертної муки, що я побачила ще в пабі.
О ні! Невже ми спізнилися?!
Я кинулася було до неї, та Даймонд не пустив, схопившись за тканину моєї просторої сукні.
- Стій, навіжена! Нехай спочатку Райна гляне.
Цілителька вже стояла біля тіла сиди, огорнута м'яким захисним сяйвом. Вона опустилася на підлогу та прошепотіла якесь закляття. Тієї ж миті Аделіну огорнуло подібне сяйво, та за мить колір із золотого став тьмяним і розтанув на очах.
- Вона ще жива. Але терміново потрібно доставити її в шпиталь.
Кайєн кивнув і мовчки зник в порталі. Хвилина очікування перетворилась майже у вічність. Я боялася, що будь-якої миті може стати запізно. Допомога прийде, а рятувати нікого.
Проте гіршого не сталося. Пройшла рівно хвилина, як в кімнаті з'явилася група цілителів. Так само через портал, але вже власний, вони забрали тіло постраждалої. З ними пішла і Райна. 
Ми з Кайєном залишилися вдвох.
- Як ти дізналася? - його голос пролунав тихо і без звичної зверхньості.
- Сама не розумію, - потрусила головою, намагаючись розвіяти туман в думках, - побачила її фото, там в пабі... а потім...оце її обличчя. Це страшно.
- Жахливо, - погодився Даймонд. - І знову передчуття тебе не підвело.
Я різко підняла голову і подивилася йому прямо в вічі:
- Думаєш, тут є зв'язок?
- Не знаю, - він втомлено потер скроні. 
Тільки зараз помітила, наскільки глибокі тіні залягли під його очами.
- Ти взагалі спиш? - запитання саме зірвалося з вуст. 
Дідько, не треба було! 
Та на диво, крижаний спадкоємець не розгнівався, а просто взяв і відповів:
- Три години на добу.
- Це мало, - констатувала очевидний факт.
- Знаю, - хлопець сперся на одвірок і звичним жестом склав свої довжелезні руки на грудях.
- Напевно, не варто тут нічого торкатися, - ніяково потупцяла на місці, озираючись.
Кімната сиди повністю відповідала їй - елегантна, стримана та зі смаком. Єдина річ здавалася тут чужеродною - маленька чорна різблена скринька на робочому столі. Рука сама потягнулась до неї.
- Вальдес, - суворо гукнув Кайєн, - ти з глузду з'їхала?!
Від звуку його студеного голосу я схаменулася і відсмикнула руку. 
- Сама ж сказала, не можна нічого чіпати! - як маленьку продовжував відчитувати мене Даймонд.
А я стояла і намагалася зрозуміти, що це взагалі було. Я ж дійсно не збиралася нічого чіпати тут.
- Ця скринька - цього разу обережно вказала пальцем на дрібничку, - вона зачарована.