В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Обоз зупинився на узліссі.

І це хоча б трохи полегшує мою долю. Принаймні я себе в цьому переконую.

У візку попри всі хвилювання і страхи, я почувала себе більш-менш захищеною. Захованою та убезпеченою від зайвих поглядів.

Та варто тільки вибратися назовні, ступивши на утрамбовану землю лісової дороги й всю мене сковує справжнісінька паніка.

Навколо снують чоловіки. Багато чоловіків. А я одна. Повністю одна.

Завмерши переляканою зайчихою, цілу хвилину стою, стискаючи в руках свою торбинку і боячись навіть дихати.

Це безглуздо. Страшенно. Нікому не потрібна дивна відьма, що видається чорною вороною, яку принцеса навіщось взяла з собою. Нікому немає до мене діла. І мені треба нарешті брати себе в руки і йти, куди слід, інакше я приверну до себе зайву увагу. Вже привернула.

Он з цікавістю поглядає на мене один з обозних, штовхаючи ліктем свого товариша. Он глянув мигцем демон, що проїжджає повз на величезному коні.

Підданих Раграста відразу видно по чорних обладунках. Ще їх сильно вирізняє хижа манера рухатися, дивитися, слухати. Немов жертву вистежують. Крім того, вони майже всі довговолосі, з поголеними скронями й з заплетеними косами. В Аделхеї чоловіки мають дещо інший вигляд. Тож мені навіть ауру читати не треба, щоб зрозуміти, хто цей гігант, що окинув мене побіжним поглядом.

Зробивши судомний вдих, я все-таки відлипаю від воза і прямую в ліс, сподіваючись знайти для своїх потреб зовсім непрохідні та непроглядні кущі. Інакше у мене серце не витримає. Боги, як же це все незвично. Почуваюся безпорадною дитиною.

Шукати Торі я вирушаю тоді, коли нарешті пораюся з усім і приводжу себе до ладу.

Мені за нашою легендою належить бути поруч із принцесою, щоб розважати її в дорозі.

Іти вирішую з боку лісу, щоб не так кидатися усім в очі. Та все одно до того часу, як я дістаюся голови кортежу, всередині все вже зводить від страху. Навіть коліна трясуться. Ці два роки перетворили мене на жалюгідну боягузку. Самій гидко.

Злість на себе трохи допомагає. Помітивши попереду шістку коней, запряжених у дормез, я вже рішучіше прямую туди. І майже одразу мене наздоганяє розплата.

– Стояти! − різко наказує хтось, підкравшись ззаду.

І я ціпенію, хапаючи ротом повітря.

− Хто така? – на моєму плечі стискається сталева хватка, стрімко розвертаючи мене навколо своєї осі.

Ледве стримуючись, щоб не заскавчати від жаху, я скидаю вгору тремтливі руки, захищаючись. Але нічого більше не відбувається. Секунди йдуть. Я з острахом підіймаю очі на величезного темноволосого демона, що височить наді мною.

І ледве не осідаю на землю, відчуваючи, як ноги кволо підгинаються.

Мене буравлять важким підозрілим поглядом чорні, мов сама темрява, очі. Богиня Пресвітла, захисти.

– Я спитав, хто ти така? − втрачаючи терпіння, ще раз жорстко карбує чоловік, загрозливо примружившись

− Ві-відьма, − видавлюю з себе, намагаючись відсторонитися. Але жорсткі пальці на плечі лише міцніше стискаються, утримуючи на місці.

Чоловік здивовано хмуриться, схиляючи голову набік і розглядаючи мене тепер ще пильніше. Мені навіть здається, ніби в нього ніздрі хижо здригаються, втягуючи мій запах. А в очах починають тліти багряні жаринки, помітні навіть через мою пов'язку. Маг. Темний. Дуже сильний. І він зараз намагається мене прочитати.

− І навіщо ж ти, відьмо, крадешся до дормеза принцеси? − зі сталлю в голосі цікавиться демон.

– Я… я не крадусь, благородний дейре, – трясу головою. – Я йду до своєї пані. Вона чекає. Відпустіть, будь ласка.

– Пані? Ти служиш принцесі?

– Так. Пані побажала взяти мене з собою, − мій голос все ще тремтить і зривається, але мені якимось дивом вдається трохи зібратися. Цей незнайомець всього лиш пильний охоронець. Це добре насправді, що Торі так ретельно охороняють.

− Як цікаво, − дивно хмикає чоловік. − Ну ходім, відьмо, відведу тебе до твоєї пані й заразом дізнаюся, чи правду ти кажеш?

З цими словами він безцеремонно перехоплює мене за лікоть і тягне до дормеза. Щоправда, коли я спотикаюся від несподіванки, ледь не падаючи, допомагає мені втриматись на ногах. І навіть сповільнює трохи ходу, давши мені можливість встигати за ним.

Але моє полегшення від того, що зараз Торі підтвердить мої слова і цей здоровило мене нарешті відпустить, щойно з'явившись у свідомості, згоряє вщент, коли я бачу біля різьблених дверей дормеза самого Танрагоса, котрий про щось розмовляє з дейром Градо.

Керована моїм конвоїром, я все ще продовжую перебирати ногами, а душу вже сковує справжній тваринний жах. Якщо у почеті дочки король на мене не звернув жодної уваги, то зараз точно помітить. І спитає, хто я така. Мені доведеться з ним розмовляти. Стояти поруч, вдавати, що я це не я...

Мені хочеться вирватися з лап цього проклятого охоронця, втекти та сховатися. Але я з крижаним відчаєм розумію, що цим лише підпишу собі смертний вирок. І, можливо, не лише собі. Мій мучитель не простить дочці того, що вона допомогла мені втекти. Залишається лише йти вперед.

Якщо зберуся зараз і зможу зіграти потрібну роль, обдуривши свого колишнього чоловіка, то все ще може бути добре. А якщо піддамся паніці, то загублю і себе, і подругу.

Це просто. Треба лише тримати маску, щоб вижити. Просто вдавати те, що потрібно в цій ситуації. Це я вже давно навчилася робити досконало. Тільки маска тепер інша. Я зможу. Зобов’язана.

Ще кілька кроків. Ось наше наближення помічає посол і здивовано хмурить брови. Ось повільно повертається Танрагос.

− Ваша величність, вам знайома ця відьма? − от так от запросто звертається до мого колишнього чоловіка демон, що притягнув мене.

Я внутрішньо зіщулююся, готуючись до того, що Танрагос неминуче образиться через таке нешанобливе звернення до нього. Але той, на мій подив, лише злегка морщиться і звертає свій погляд на мене. Розглядає кілька секунд і, презирливо скривившись, впускає: