В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

До того часу, як я разом з двома покоївками Торі спішно зайняла своє місце у візку, обоз вже був повністю готовий до відправлення. Чекали лише відмаху головного обозного. А той – наказу від командира королівської охорони.

Але наказ досі чомусь не віддано. Від’їзд сильно затримується. Чи може мені так тільки здається від страху та хвилювання? Мушу визнати, для мене зараз кожна секунда, як ціла вічність.

Може просто всі ті церемонії, в яких має взяти участь Торі перед від'їздом, ще досі не закінчилися?

Та незабаром я помічаю, як здивовано переглядаються обидві мої супутниці. Вони удвох влаштувалися на лаві навпроти, при цьому постаравшись відсунутися від мене якнайдалі.

Дівчата вже починають нетерпляче виглядати у віконце і перешіптуватися, висуваючи різні припущення, через що могла статися затримка. А я з кожною хвилиною все більше ціпенію всередині.

Може це через мене?

І не спитаєш ні в кого. І не подивишся. Я ж у пов'язці. Повинна зображати відьму, яка… має зовсім інший зір. Я маю нічим не видавати себе.

Виручає одна з моїх супутниць, гукаючи когось зовні.

− Жероне, іди но сюди. А що сталося, не знаєш?

− Знаю, Хефі, − долинає у відповідь захеканий голос. − Демон ще якийсь раптом з'явився. Кажуть, ніби сам брат короля Аєдана. Той прислав його, щоб наречену йому цілою й неушкодженою привіз. Нашому королю це не дуже сподобалося. Але кажуть, зараз уже рушимо нарешті.

Дівчата сідають назад, ошелешено переглядаючись. А я, щоб приховати зрадливе тремтіння, обережно ховаю руки під торбинку, що лежить у мене на колінах.

Не через мене. Все добре. Все досі йде, як слід.

Не знаю, що там за демон з'явився і навіщо. Але головне, щоб обоз уже нарешті вирушив у дорогу.

Ніби у відповідь на мої внутрішні благання, зовні чуються гучні окрики, клацання батогів і кінське іржання, і невдовзі наш візок здригається і починає, нарешті, неквапно рухатися, порипуючи й погойдуючись.

− А що це за Жерон такий і звідки ти його знаєш? – лукаво примружившись, цікавиться у заповзятливої ​​дівчини її подруга. Та сама, що показувала мені дорогу до воза. Міцно збита, світловолоса і круглолиця.

− Та так, випадково вийшло, − шаріється Хефі. Вона худорлява, темноволоса, багато щиро всміхається і справляє враження доволі милої дівчини. – Тоді, коли її високість відправила нас подивитися, чи готовий обоз до від’їзду і, чи все як слід завантажили. Пам'ятаєш? Ти тоді, здається, ще перевіряла, чи все готове в дормезі та, чи грілки заправлені. А я от скрині звіряла, де яка знаходиться. І просила обозних переставити деякі, щоб нам було зручніше, якщо раптом щось знадобиться принцесі. От і познайомились.

− Це ти розумниця. Правильно, − хмикає друга, ім'я якої мені поки що невідоме. − Може стати в пригоді в дорозі. Цікаво, чого це раптом король демонів надумав свого брата прислати, щоб його наречену охороняв? Та ще й на землях Аделхея.

− Та хто їх, рогатих, знає, що в них у голові? − знизує плечима Хефі.

І відразу злякано замовкає, кидаючи насторожений погляд на мене. Друга дівчина також згадує, що вони не одні у возі. І тепер уже обидві покоївки дивляться на мене з побоюванням. Я ж сиджу, як сиділа, навіть поворотом голови не видаючи, що спостерігаю за ними з-під пов'язки.

− Я хотіла сказати, що не наше це діло судити, чому король Аєдан вирішив послати брата назустріч нашій принцесі, − нарешті відмирає Хефі, відводячи від мене погляд.

− Ага, зовсім не наше, − погоджується її колежанка.

Після цього обидві дівчини замовкають, але відчувається, що ненадовго. Здається, в їхній компанії багато чого цікавого можна буде дізнатися в дорозі

А я поступово розслаблююсь. М'яз за м'язом. Відпускають крижані лещата тривоги, що досі стискали моє нутро. Не до кінця, але дихати вже легше.

Ми виїхали. Дякую тобі, Пресвітла.

У нашому візку віконце тільки одне, те саме, в яке виглядала Хефі. І з мого місця з нього мало що видно. Втім, я й не намагаюся щось роздивитися. Все найголовніше відбувається зараз у голові процесії. І нам навіть звідси добре чути, як тріумфує натовп, що зібрався подивитися, як принцеса Ланторініаль відбуває до свого нареченого.

Там гарцюють на бойових конях і в парадних обладунках воїни, яких відібрав для охорони дочки Танрагос. За ними йдуть молоді дівчата, розкидаючи квіти та жмені монет, щоб ті встеляли шлях нареченої. А потім уже їде на красивому і статному білому жеребці сама Торі у супроводі батька та старшого брата. Красива, у білому вбранні, яке так чудово підкреслює вогненний колір її волосся.

Я в білому колись була схожа на бліду міль. І ще на білому так добре видно першу кров… Ненавиджу цей колір.

− А як думаєш, Оддет, брат короля Аєдана такий самий вродливий? − вириває мене з моїх спогадів тихий шепіт. Це Хефі не витримала довгої мовчанки. − Кірста казала, що бачила портрет короля демонів у принцеси, і він просто красень. Мабуть, і брат нічогенький. 

− Не знаю. Навіть якщо ні, мені однаково кортить подивитися, який він. Я вже чекаю не дочекаюсь, коли від'їдемо від міських мурів, і ми підемо перевдягати принцесу в дорожню сукню, – далеко не так тихо відповідає їй подруга.

Обережно притулившись все ще болючою спиною до твердої стінки позаду, я з величезним полегшенням відзначаю, що ці дві балакунки добре відволікають мене від тяжких думок і тривоги.

Слухаючи міркування двох подружок про те, які демони грізні, страшні й... привабливі, я сама не помічаю, як починаю дрімати. Тих куцих годин, що я змогла поспати цієї ночі, надто мало, щоб дійсно відпочити й відновитися. Надто багато сил я витратила. Резерв майже порожній. Але ж це добре. Ніхто не відчує мою магію.

Будить мене різкий струс, через який я ледве не завалююся набік.

− Нарешті привал, здається, − повідомляє Хефі, знову виглянувши з віконця.

Що? Хіба ми вже встигли виїхали за межі Тервіна? Я стільки проспала?