В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Прибравши все, що могло б якось нас видати, й зібравши мені торбинку з найнеобхіднішими дрібницями та зі зміною одягу, в який я  одразу замотую флакон з барвником, ми з Торі дійсно вирушаємо спати. Вона у своє ліжко, а я в маленьку кімнатку для покоївки поруч зі спальнею принцеси. Попереду на нас чекає тривала дорога та ще багато складнощів.

От тільки відразу заснути в мене не виходить. І причиною тому не біль, і не те, що повністю вдягнутою та ще й в незвичному одязі на вузенькому і незвично твердому ліжку спати дуже незручно. І навіть не страх, що наш план може провалитися. Моя віра в успіх тепер, коли стільки пройдено, стає все міцнішою. Але... у голові починають крутитися інші думки.

Я все лежу, дивлячись у маленьке віконце, через яке видно зірки, і намагаюся уявити, що робитиму, коли отримаю нарешті таку бажану свободу. Як я житиму? Де? На які кошти? Чим займатимуся? Це теж… страшно.

Я ніколи не була сама по собі. І зараз мене дуже лякає той великий і небезпечний світ, у якому мені доведеться шукати своє місце. Лякає поки що зовсім неясне майбутнє, яке раптом з'явилося у мене тоді, коли я вже втратила всяку надію на нього.

Мені дуже хочеться вірити, що всі мої біди й негаразди залишаться позаду, як тільки я втечу від Танрагоса, але я не настільки наївна. Знаю, що буду легкою здобиччю для багатьох. І боюся, що мені ще не раз доведеться відстоювати себе і свою свободу, як би я не ховала свою сутність. Залишається лише сподіватися, що моїх сил і рішучості вистачить, щоб упоратися з усім, що підкине на мій життєвий шлях Мандрівниця-доля.

Знайшовши втіху в цій думці, я і провалююся нарешті в цілющі обійми сну.

А прокидаюся різко, як від поштовху, коли обличчя торкаються перші світанкові промені. Починається новий день. Перший день моєї свободи від Танрагоса. Хочеться вірити, що несе він мені довгоочікуваний порятунок.

У спальні Торі чути тихі кроки. Це служниця прийшла будити принцесу. І я різко сідаю на ліжку, злегка тремтливими руками натягуючи назад пов'язку на обличчя. Підвівшись, поправляю одяг, надягаю накидку і відразу ж натягую каптур на голову, ховаючи обличчя ще надійніше. Час починати відігравати нову роль.

Весільний кортеж принцеси Ланторініаль вирушає в дорогу вже ось-ось. Все вже готове до від’їзду, весь посаг зібраний, майже всі скрині та пакунки завантажені на вози, крім деяких особистих речей. Їх віднесуть зараз у великий дормез, в якому їхатиме Торі.

Залишилося лише самій принцесі вбратися до урочистого відбуття. І її супроводу. Танрагос уже мав піти зі спальні дружини.

Схопивши торбинку зі своїми речами й тихо вислизнувши з кімнати, в якій ночувала, я займаю місце у кутку принцесиної опочивальні. Схиливши голову, вдаю, що чекаю на вказівки своєї пані. Адже моя роль хороша ще й тим, що немає жодних чітких правил, як повинна служити своїй хазяйці відьма-віщунка. Головне шанобливість старанно виказувати й вчасно спину гнути перед панами.

Торі вже пішла у купальню. Мене помічають слуги, що снують у кімнаті, але мій вигляд досить відразливий і зловісний, щоб у відьми, що несподівано потрапила в милість принцеси Ланторініаль, ніхто нічого не питав.

А далі час мчить з запаморочливою швидкістю. Виносять зі спальні останню скриню з особистими речами її високості. Торі вбирають у білу сукню нареченої, вплітають у вогняне волосся перли й вкривають плечі сріблястою хутряною накидкою. І вона, махнувши мені рукою, щоб я йшла за нею, виходить зі своїх покоїв.

Ну от і все. Потрібно йти. Просто йти, не привертаючи до себе зайвої уваги.

Я шалено боялася цього моменту. Коли опинюся так близько від свого мучителя. Усього за кілька кроків.

Танрагос зустрічає свою дочку у спільному дворику жіночого крила. За затіненими альковами вже ховаються наложниці мого... колишнього чоловіка, спостерігаючи здалеку за виходом нареченої.

Принцеса Ланторініаль завмирає навпроти батька, чемно схиливши голову. А всі слуги, що її супроводжують, низько й шанобливо кланяються.

Кланяюсь і я, намагаючись рухатись рвано, незграбно, щоб це навіть близько не було схоже на плавні та граціозні рухи королеви Аміннаріель, які так подобаються королю.

− Підійди, Ланторініаль. Дай на тебе подивитися, – чую ненависний голос і по шурхоту сукні вгадую м'які кроки Торі. – Боги дарували мені доньку прекрасну, як сонце. Я покладаю на тебе великі надії, моя дівчинко. Не осором свій рід і будь гідною королевою Раграста.

Інтонації в нього дуже благодушні. Якби він сердився на дружину, роздратування в його голосі я б вловила. Нічого такого нема. Отже, все гаразд. Малвайн упоралася. Зіграла мою роль для нього бездоганно. Тоді й без нього зможе.

– Я все зроблю правильно, тату, – твердо відповідає на його привітання моя подруга. І король чує у її словах саме те, що хоче почути. Він досі вірить, що вона збирається провести ритуал кровної прив'язки, щоб підкорити своїй волі майбутнього чоловіка.

− Ходімо, дочко. Демони вже чекають нашого виходу. Їм не терпиться побачити свою майбутню правительку, − вдоволено проголошує його величність.

І лише після того, як вони вже удвох продовжують шлях, слуги нарешті отримують можливість розпрямити спини.

А я можу беззвучно видихнути, відчуваючи, як калатає серце десь у горлі. Від полегшення навіть в очах темніє. Він не помітив. Не впізнав. Не звернув жодної уваги. Що таке служниця для короля? Порожнє місце. І це просто щастя.

Далі наші з Торі шляхи на якийсь час розходяться.

Їй чекає урочистий виїзд у супроводі батька, брата та послів від нареченого.

А мені, разом із двома покоївками, яких Торі з собою взяла, треба службовими коридорами швидко йти до стаєнь, щоб зайняти місце у візку для слуг.

− Агов, відьмо, − чую, як мене гукає одна з моїх майбутніх супутниць. − Її високість веліла, щоб я показала тобі наш візок. Пішли швидше, якщо не хочеш неприємностей.

– Показуй, ​​– відповідаю рівно. І голос намагаюся зробити низьким і шиплячим. Результат виходить дуже дивний. Зате справляє враження.