В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Аєдан

Міна давно вже заснула, мірно сопучи мені в шию. Обхопила тонкими руками. Закинула на стегно точену ніжку, притулившись всім тілом до мого. Пригрілася в обіймах моєї темряви, що поруч з нею стає зовсім ручною. І мирно спить без сновидінь, стомлена нашими любощами.

І мені б перекласти її тепер акуратно на подушку і йти доробляти те, що не встиг за день. Адлар зі своєю новонабутою дружиною вже вранці їде в Аделхей, тож мені ще дуже багато чого треба встигнути до його від'їзду.

Але я дозволяю собі ще трохи потримати в руках своє лагідне цукрове Зайченя. Ще трохи обманутися її обіймами. Затриматися в цій миті, коли все в мені ще пам'ятає шовковистий жар її лона, невимовне задоволення від володіння цим прекрасним тендітним тілом, коли у вухах ще звучить солодка музика її стогонів і криків насолоди.

Крихітка більше не боїться близькості зі мною. І віддається мені так солодко. Так повно та довірливо. Моя смілива дівчинка. Я ні з ким до неї не втрачав настільки голову в любовних пестощах, ніколи не відчував настільки невимовно-гострого і неминучого бажання завоювати жінку. Цілковито. Ненаситно. Постійно. Бажання знову й знову брати її тіло, все сильніше пробиратися їй під шкіру, в її думки, в її душу... в її серце. Дарувати їй насолоду. Робити її щасливою. Тримати в руках... Відчувати поряд...

Брехати собі марно. Я хочу, щоб вона була зі мною з любові. А не з вдячності. І вже точно не з волі богів.

Але, мабуть, я надто багато хочу за такий короткий час. Доведеться набратися терпіння. І чекати. Стільки, скільки їй знадобиться, щоб погодитися стати моєю цілковито і назавжди.

Зітхнувши, все ж таки перекочую Міну на її подушку. Цілую насуплене чоло, на повні груди вдихнувши її тонкий аромат. Загортаю в ковдру, щоб не замерзла без мене, і підводжуся з ліжка. Досить соплі на кулак мотати. Не кохає зараз, отже, покохає потім, згодом. І дружиною мені стане. Я вмію чекати, якщо це того варте.

Час займатися справами. До світанку залишилося не так уже й багато. А в брата перша шлюбна ніч. Навряд чи він вибереться з обіймів своєї рудої лисиці.

Отже, зайнятися всім доведеться мені.

***

Щодо Адлара я таки помилився. Бо він все ж з'явився. Щоправда, вже під самісінький ранок. Знайшов мене у внутрішньому дворі, де вже кипить підготовка до їхнього від'їзду.

Тягти знову в дорогу дормез ніхто, звісно, не буде. Навіть якщо вивертати й скорочувати шляхи, поїздка з цією неповороткою коробкою займе три-чотири дні, не менше. Тож поїдуть без нього.

Бо часу гаяти не можна. Чим швидше Адлар з дружиною дістануться Аделхея, тим легше пройде зміна влади. Навіть якщо Осіан якимось дивом вижив. Сильний король, законний чоловік спадкоємиці трону, улюбленої для народу принцеси, готовий взяти на себе відповідальність за королівство і навести в цьому королівстві лад, точно буде краще сприйнятий цим самим народом, ніж хворий принц, син божевільного короля. А от знать і вельможі, напевно, спробують опиратися. Але з моїм братом це не пройде.

– Доброго ранку молодятам. Я вже думав, що не побачу тебе до самого від'їзду, − плескаю по плечу скуйовдженого Адлара, що з'явився поряд зі мною.

− Була така ймовірність, − посміхається він. – Доброго ранку, брате. Ти що, взагалі не лягав?

− Лягав. У мене теж є кого… спати вкладати, – хмикаю я. Пару секунд спостерігаю за слугами, що метушаться у дворі. − Те, що ти підірвався, звісно, дуже похвально. Але з підготовкою вашого від'їзду я вже усі питання вирішив. Тож ходімо краще в мій кабінет. Обговоримо дещо на дорогу.

– Ну ходімо, якщо вже ти такий дбайливий сьогодні, – насмішкувато мружиться Ад.

Я тільки-но віддав останні розпорядження Мартану, і той уже пішов підіймати своїх підлеглих, яких він особисто поведе в Аделхей, щоб прибуття в Тервін Адлара Рагра було якнайбільше... переконливим. Тож тепер справді можу приділити час розмові з братом. Адже ми прощаємося сьогодні. І, мабуть, що надовго.

Як несподівано, однак, змінюються наші життя та долі. Навіть переконання. Ще зовсім недавно я навіть думати не хотів про шлюб, вважаючи, що цілком можу і дітей брата своїми спадкоємцями назвати, якщо що. І тут раптом йому власне королівство перепало. Ледь не на блюдечку. Бери не хочу. Як не взяти?

А сам я готовий одружитися хоч зараз з ніжною юною дівчинкою, яка й думати не бажає про те, щоб знову мати чоловіка і сковувати себе шлюбними путами. Але особливо цінує в мені те, що я їй дітей можу зробити, про яких вона так мріє.

Про це, до речі, треба буде подумати, коли з Танрагосом розберуся. Кажуть, вагітні жінки м'якшими стають, сімейне гніздо старанніше в'ють. Може, так я її швидше вмовлю?

А вчора ще й Мартан несподівано мене здивував, раптом виявивши гостре і наполегливе бажання вирушити разом з Адларом в Аделхей. І вперся рогом, як баран. Втрачати свого найкращого хаосита, одного зі своїх найсильніших воєначальників і близьку довірену особу, мені, правду кажучи, зовсім не хочеться. Але якщо вже він ухвалив для себе таке рішення... Ну не на ланцюг же його саджати. Загалом довелося відпустити. Буде від мене братові такий весільний подарунок. На додачу до Аделхея.

Навіть цікаво, з якого дива Мартана так сильно туди потягло? Чи не в жінці часом справа? Може, навіть у тій самій, яку він із таким перебільшено непроникним виглядом і з таким захопленням у голосі згадував у своїй доповіді. Привернула ж чимось ця дівчина його пильну увагу, попри те, що завдання я йому зовсім інше ставив.

Мій кабінет зустрічає нас із братом тишею, спокоєм та запахом згорілої деревини. Знаходжу в шафі пляшку нашого улюбленого Ліндалузького та два келихи. Відкоркувавши, наливаю, поки брат знову розпалює в каміні вогонь.

− Ти чого такий похмурий? − кидає на мене запитальний погляд, сидячи навпочіпки перед вогнищем, що потроху розгоряється. – Тільки не кажи, що за мною сильно сумуватимеш.