В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Але виходить так, що всі пояснення доводиться відкласти.

– Дея Кахін, коли це було? Це минуле? − знаходжу я в собі сили відірватися від демона і подивитися на віщунку.

– Так… минуле… – тихим голосом шелестить та. – Я це видіння два дні утримувала, щоб… показати… тобі… боялася не встигнути. Далеко була. Надто далеко.

А вона ж, напевно, теж просторовою магією володіє. І дочка від неї цей дар, швидше за все, успадкувала. І онуки...

Літня жінка тепер уже всім тілом навалюється на свою палицю і стоїть, опустивши голову.

З нею щось не так.

Придивляюся до старенької уважніше й дуже швидко розумію, що вона ледве тримається на ногах, так магічно виклалася.

− Аєдане, опусти мене. Їй погано, – скрикую, вириваючись із рук свого демона, забувши про свої власні біди. Ті ще не настали. А тут моя допомога вже потрібна.

До Кахін, що повільно осідає на землю, ми з Аєданом кидаємося одночасно. Він підхоплює немічне тіло, утримуючи голову, щоб вона не вдарилася. Я хапаюся за зморшкуваті руки, без зволікань і сумнівів випускаючи свій дар.

− Вона надто виклалася. І виснажена, – шепочу, все глибше занурюючись у транс, щедро ділячись своєю силою. − Я підживлю. Але цього замало. Потрібен відпочинок та спокій для відновлення.

– Не витрачай… на мене свої сили, дівчинко. Я виконала… що мала… попередила. Тепер можу піти, – стискає старенька мою долоню. Заплющує втомлені очі.

Підіймаю на свого чоловіка благальний погляд. Невже він дозволить цьому статися? Невже не пожаліє її зараз?

− Що тут без нас уже сталося? – перериває наші переглядини Адлар.

Вони разом із Торі, тримаючись за руки, підходять до нас з боку грота. І тільки тепер я помічаю, що сонце вже сіло, і на ліс опускаються сутінки. Спалахує навіть сумна думка про те, що ми з Аєданом так і не побували в гроті. І не поцілувалися там... Шкода...

Принц, помітивши Кахін, що лежить на землі, здивовано дивиться на брата, явно чекаючи пояснень. А Торі – навпаки на мене з тим самим питанням у погляді.

– Не зараз, брате. Дорогою розповім. Міно, ти зможеш сидіти у сідлі? Досить добре почуваєшся? − вимогливо цікавиться у мене Аєдан.

− Так, звісно, − киваю впевнено. Якщо потрібно, то зможу.

– Брате, бери Кахін на коня, дівчат садимо на мого. І повертаємось до палацу.

Звісно, ніхто навіть не намагається з ним сперечатися.

І невдовзі ми вже справді повертаємось у місто тією ж дорогою, якою приїхали. Ми з Торі сидимо удвох на коні, якого веде Аєдан. А принц везе знепритомнілу віщунку.

− Так що ж трапилося? Навіщо вона весь день стежила за нами? − нагадує про своє питання Адлар.

Отже, і він помітив?

− Хотіла Міні своє видіння показати, − бурчить мій демон.

− Розповісти, ти маєш на увазі?

– Ні, показати.

– А так хіба можна? − ще більше дивується принц.

− Виявляється, так. Міна безперечно щось бачила. Хіба ні? – Аєдан озирається на мене.

− Так, бачила, − зізнаюся тихо.

Відчуваю, що Аєдан злиться. І можу зрозуміти чому. Навряд чи він очікував, що сьогоднішнє побачення обернеться тим, що йому доведеться повернути до палацу ненависну родичку, яку він сам звідти вигнав. І нехай його почуття честі не дозволило йому залишити стареньку в біді, все одно для Аєдана це, напевно, вкрай неприємно.

– І що ти бачила, Міно? − вириває він мене з тужливої ​​задуми.

− Танрагоса, − зізнаюся, проковтнувши гірку грудку. – Він… знає, що я жива.

– Звідки? – злякано скрикує позаду мене Торі. − Новини з Раграста до нього так швидко долетіти не могли.

– Він… він відкрив саркофаг у склепі… – про це навіть говорити бридко. Але доведеться.

Міцно вчепившись у луку сідла і нічого не помічаючи перед собою, я починаю переказувати те, що побачила. І хоч спочатку, вдаватися до подробиць мені не хотілося, але так виходить, що наповнені пережитим жахом слова самі собою все ллються, змальовуючи ті страшні й моторошні картинки, що мені довелося побачити.

Поки я не вичерпуюсь до краю, спустошено зітхнувши. Шепчу стомлено:

− Кахін сказала, що це видіння прийшло до неї уже два дні тому і назвала ці події минулим. Можливо, він уже в дорозі. І незабаром буде тут.

Деякий час усі мовчать. Тільки Торі схвильовано сопе мені на вухо. Поки я говорила, подруга міцно обійняла мене, даруючи свою мовчазну підтримку.

− Він сам не поїде. Візьме з собою Калвага, може ще когось із гвардійців, – хрипко вимовляє вона. І голос помітно тремтить.

Як би Торі не стверджувала, що її батько не всесильний і нічого їй у Раграсті не зробить, Танрагоса вона таки боїться. У своєму шаленому, божевільному стані він абсолютно непередбачуваний. І ось це лякає найбільше.

– Ти кажеш… що це минуле. Отже, Осіана більше немає? − схлипує подруга жалібно.

– Я не знаю, Торі, – стискаю її холодну руку.

− У будь-якому випадку вам, принцесо, треба якнайшвидше виходити заміж за мого брата і повертатися з ним до Аделхея, як прямій спадкоємиці королівського роду. Весільні урочистості доведеться відкласти, – впевнено вимовляє Аєдан. – Якщо ваш брат живий, ви зможете надати йому допомогу, якої він потребує. Якщо ні… ваш чоловік не дозволить похитнутися королівській владі в Аделхеї.

Іншими словами, повністю візьме цю владу на себе, як законний чоловік спадкоємиці. І це нам усім зрозуміло без зайвих пояснень.

– Ну, і ще один вагомий момент. Якщо ви поїдете з Раграста, то зі своїм батьком точно не побачитеся, – похмуро посміхається його демонічність.

І знову він має рацію. Це здається ідеальним рішенням. Якщо Торі тут не буде, то й загрожувати їй нічого не буде. Вони не перетнуться з Танрагосом, от про це Адлар точно подбає. А я… зможу не переживати за неї.

Тільки невідомо, як сама вона до такої пропозиції поставиться. Адже розуміє, що це буде означати.

І всі ми тепер чекаємо на відповідь принцеси.

− Я думаю, ви маєте рацію, − нарешті, зітхаючи, погоджується Торі. − Від урочистостей я цілком можу відмовитися, повірте. Не до них мені зовсім, коли я навіть не знаю, чи живий мій брат. Але про те, коли має відбутися шлюбний ритуал, не мені самій вирішувати. Чому ви у свого брата не питаєте, коли він буде готовий зі мною одружитися?