В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Кахін заплющує очі, судомно зітхаючи. Хитає головою скрушно... І підіймає на нього тужливий погляд.

– Я знаю, що ти ніколи не пробачиш мені, Дане, – вимовляє тихо.

− Для цього не потрібно бути віщункою, − кидає мій демон холодно.

– Так. Так, ти маєш рацію, − згідно киває вона. – Але… я хотіла, щоб ти знав. Мій дар пішов. А це означає, що і життя моє закінчується.

Я скидаюся ошелешено, навіть намагаюся заперечити, але Кахін зупиняє мене, піднявши тремтливу руку.

− Цього не змінити, дитино. Це незаперечний закон. Мандрівниці живі, поки несуть свій дар світові. Якщо дар йде, отже, наш шлях завершено. Я вже багато прожила. І завдяки тобі, проживу ще кілька років, але не довше. І коли одужаю й піду звідси, ми більше не побачимось. Мені хотілося б сказати, що я ні про що не шкодую. Але це не так. Дане… – її погляд знову звертається до онука. – Я не прошу тебе пробачити мені. Я намагалася чинити правильно… але робила помилки… багато помилок. Ти мав рацію. Осліплена своїм призначенням, я не завжди обирала той шлях, який був справді правильним. І одного разу я пішла проти волі богів. Я намагалася вберегти свою дочку від її долі, забороняючи їй кохати твого батька. Я знала, що це неминуче призведе до її загибелі. Але вона мене не послухала. А я, засліплена горем і гнівом, не змогла знайти іншого способу врятувати її. Правда пішла від мене. Поки не виявилося надто пізно. Я знаю, ти не віриш, що я не могла попередити. Але це справді так. Я не встигла. Я не бачила, коли за нею прийде смерть. А коли побачила… була надто далеко.

− Ти могла одразу сказати, що її вб'є туманний демон, − непримиренно карбує Аєдан. – І батько запобіг би цьому.

– Ні. Не могла. Тоді б він винищив тих, кого не можна. Це змінило б долю світу. Незворотно. Минуть роки й ти зрозумієш. Я намагалася знайти інший шлях. І не змогла. І про це вічно шкодуватиму.

На деякий час в кімнаті запановує гнітюча тиша. Вони дивляться одне одному у вічі. Такі далекі одне від одного, якими можуть бути ті, хто міг би бути близькими.

− Твоя біда, Кахін, в тому, що ти занадто багато на себе береш, − нарешті порушує тишу Аєдан. − Ти вважаєш себе великою вершителькою доль. Кажеш, що не змогла знайти інший шлях? А просто поговорити та все пояснити ти теж не могла? З моїми батьками? Зі мною? Про те, що може змінити долю світу, як ти кажеш, а що ні? Чи гадаєш, я такий дурень, що не зрозумів би великого божественного задуму, який тобі відкрився? Загалом, байдуже вже. Твоє так зване каяття я вислухав. Виганяти на вулицю помирати не збираюся. Можеш лишитися в палаці. Але на більше з мого боку не розраховуй. І на очі мені не показуйся. Моя думка про тебе залишається незмінною, − карбує суворо, а потім, розвернувшись, підходить до мене. − Ходімо, Міно.

Віщунка втомлено посміхається тремтливими губами, опускаючись на подушки. І заплющує очі, у куточках яких блищать непролиті сльози.

Зі спальні Кахін ми виходимо, тримаючись за руки. Аєдан виглядає похмурим та задумливим. І я вже здогадуюсь, що він мені зараз скаже. Його останні слова, звернені до Кахін, однозначні й дуже категоричні. Але я вже не можу просто так змиритися з його рішенням. Принаймні у тому, що стосується мене особисто.

− Аєдане, стривай, будь ласка, − тягну я його за руку, перш ніж ми встигаємо вийти з невеликої вітальні в коридор.

І це раптово дуже нагадує мені вчорашній день. Те, як він вів мене до грота, а я зупинилася, відчувши погляд Кахін. Навіть спина мого демона напружується майже так само. Та й обличчя задоволеним не виглядає. Але я маю сказати.

− Я знаю, що ти зараз мені скажеш, − випалюю перш ніж розсіється моя рішучість відстоювати свою думку.

– Невже? − здивовано підіймає він брови.

– Так, – я для сміливості навіть кулаки стискаю. І продовжую плутано: − Ти збираєшся заборонити мені приходити сюди. І я розумію, чому ти такий категоричний. Але… це не привід забороняти мені спілкуватися з нею. Я не дитина. Я не дурна і можу зрозуміти, коли мною маніпулюють. І не така наївна і довірлива, як ти вважаєш. Те, що я довірилася тобі... це... це виняток. Просто ти такий… добрий. І... наполегливий. Особливий. Але я… Я хочу знати про свою рідню. Розумієш?

Аєдан мовчить, дивно дивлячись на мене. Немов до кінця не вірить у те, що чує. А я ж уже щось подібне йому казала. Але хоч не перебиває, і вже за це я дуже вдячна. Бо мені стає трохи легше виливати йому душу, ділячись наболілим.

− При дворі в Аделхеї всі були впевнені в тому, що мама народила мене від якогось випадкового коханця, який покинув її, тільки-но дізнався, що вона вагітна. Обговорювали це у мене за спиною. Пальцями тицяли. Мамин чоловік... він ніколи мене не визнавав, не приховував, що одружився з мамою і дав мені своє ім'я тільки заради її статку, обзивав мене виродком і байстрям, і навіть слова доброго я за все життя від нього не почула. А коли мама загинула, одразу ж зрікся мене, залишивши без гроша. Мене ніхто ніколи не любив крім мами та Торі. А єдина чоловіча любов, яка мені відома, яку я бачила, це хвора одержимість Танрагоса. І мені так хочеться хоч щось почути про того, хто насправді дав мені життя, хто загинув, захищаючи нас з мамою. Хочеться… почути про жрицю Олуфему, яка думала про мене навіть тоді, коли мене ще на світі не було. Хочеться повірити, що я народилася не просто так, не випадково. Хочеться дізнатися про любов своїх батьків, що мій батько не кидав нас і міг би мене полюбити, якби не загинув. Мені це потрібно, розумієш? І я маю право це отримати.

Виговорившись, я застигаю напруженою струною, важко дихаючи. Це так довго кипіло всередині мене, так довго давило на серце, що зараз я ніби кам'яну брилу з плечей скинула. І не можу зрозуміти, чого мені тепер більше хочеться – плакати чи здійнятися в повітря від полегшення.

− Таке право в тебе справді є, − спантеличено вимовляє Аєдан. Підтискає задумливо губи. І в чорних очах з'являється тінь жалю. – Я… навіть не думав, що для тебе це настільки важливо.