В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Відьма Кахін вже прийшла до тями, як я й очікувала. І варто мені з'явитися на порозі її спальні, як на мені відразу зосереджується пронизливий погляд її майже побілілих очей.

– Доброго дня, дея Кахін, – вітаюся я, зачиняючи за собою двері.

– Доброго, Міно. Все ж ти прийшла. Невже Дан дозволив? − усміхається криво.

– Він… не заборонив, – відповів ухильно, підходячи до ліжка. − Як ви почуваєтеся?

− Як сліпа пустка, − підтискає губи. – Але ще поживу завдяки тобі. Може навіть іноді щось бачити зможу.

− У вас через це очі побіліли? − сідаю поруч і беру стареньку за руку, відпускаючи свій дар, щоб оцінити її стан.

− А вони побіліли? – скидає брови. Хмуриться, зітхаючи. − Що ж. Схоже, дар для мене втрачений назавжди.

Співчутливо глянувши на неї, я зосереджуюсь на лікуванні. Ретельно відновлюю тканини серця, що найбільше постраждало від перенапруги. Зміцнюю судини. Моя магія цілющою хвилею омиває тіло старенької, повертаючи йому життєві сили. І лише після цього я звертаю увагу на ауру відьми, промацуючи її магічні потоки.

– Може, дар і не втрачено. Можливо, я можу допомогти. Обіцяти не стану, але принаймні спробую, – втішно стискаю зморшкуваті пальці.

– Не треба, Міно, – хитає вона головою. − Можливо, так навіть краще. Мій дар давно вже став і моїм прокляттям. Я лише рада, що встигла попередити тебе. І Дана. Тепер він знає, чого чекати й звідки. І зможе тебе захистити.

– Вирішила у такий спосіб совість свою полегшити? − лунає раптово роздратований голос Аєдана від дверей, змушуючи мене злякано здригнутися. Не чекала я, що він так швидко прокинеться. Може, розбудив хто? Або мою відсутність відчув.

– Доброго дня і тобі, Дане, – повертає голову до онука Кахін. − Я дуже рада тебе бачити. Може, й Адлар зайде мене провідати?

− Невже ти не знаєш, що він поїхав? Може, навіть скажеш, що не знала, кому відійде Аделхей у результаті твоєї геніальної гри долями? – скептично кривиться мій демон. − Можеш пишатися собою. Ми всі відіграли потрібні тобі ролі. Вище благо не постраждає. Міно, якщо ти закінчила, ходімо зі мною. Нам потрібно поговорити.

Такому йому чинити опір складно. Зараз зі мною король говорить. Але й мені треба пам'ятати, що я Верховна. І я… маю право на власну думку. Маю! І настав час мені самій для себе це усвідомити!

Хоче поговорити? Добре? Але... якщо знову почне мені, як дитині малій й нетямущій, забороняти розмовляти з Кахін, або з кимось ще, я більше не мовчатиму смиренно і не погоджуватимуся з усім, лиш би не гнівити його.

− Так, Аєдане. Я закінчила. І можу з тобою поговорити, – вимовляю рівно, підводячись на ноги та повертаючись до нього.

Наші погляди зустрічаються, і його нестерпна величність здивовано скидає брови. Спостерігає, як я підходжу. Усміхається хижо, простягаючи мені руку.

− Стривай, Дане, − несподівано гукає його Кахін. – Будь ласка, підійди. Я маю тобі сказати…

Погляд мого демона знову похмурнішає. Пару секунд він мовчки дивиться примружено на немічну стареньку, що благально тягне до нього руку. А потім, скрипнувши зубами, все ж таки підходить до ліжка.

− Я слухаю.