Попелюшка навпаки - Галина Курдюмова

Коли я наблизилась до знайомих кущів, з радістю побачила, що на галявині й досі людно. Чи то залишились одинаки, що не вибрали собі пару, чи, може, і парочки вже «відстрілялися» й повернулись до гурту. Тільки зараз не було вже минулої єдності. Дехто сидів коло вогнища групками, дехто танцював у екстазі, але теж не гуртом. Я скинула одежину, залишившись у довгій сорочці, заховала її у кущах, вділа на голову вінок, що сплела дорогою, і рушила до центру галявини. Навколо затухаючого вогнища водили хоровод з десяток юнаків та дівчат, через те, що людей не вистачало, хоровод був розірваний і згодом молодь організувала «паровозик». Рудого видно не було. Я вирішила приєднатись до танцюючих, ухопилась за міцні боки котрогось з юнаків, за мною примостився ще хтось, і ми побігли, сміючись, перечіпаючись, мало не падаючи. Навіть не уявляла, що у давні часи вже були такі розваги. В кінці кінців «паровозик» повалився і розсипався. Я реготала, мов у дитинстві, коли ще не маєш ніяких зобов’язань, ні за що не відповідаєш і нікому нічого не винен.

Витираючи сльози, що виступили від сміху, побачила перед носом чоловічу руку, міцну, але чисту й доглянуту, з гарними довгими пальцями. Підняла голову і розгледіла й самого чоловіка, кому та рука належала. Якщо правда, то не дуже й розгледіла, бо місяць заховався за хмарами, а вогнища вже майже догоріли і давали мало світла. Але зрозуміло було, що юнак високий, ладний і милий. Я узялась за руку і дозволила йому допомогти мені піднятися. На ділі він, і справді, виявився навіть вищим за мене. Риси обличчя юнака видавались тонкими, інтелігентними, і навіть здались мені дещо знайомими, хоч я й не мала змоги добре його роздивитись. Та й не знаю я ще тут нікого. Правда, нерівно підстрижене солом’яного кольору волосся стирчало, мов справжня солома, й надавало незнайомцю простакуватого вигляду.

- І звідки ж узялася тут така чорнява красуня? - Що-що, а голос у юнака був приємний, низький й рокотав, ніби муркоче великий кіт.

- І звідки ж узявся тут такий бойовий красунчик? - парирувала я, бо настрій був пречудовий.

Такої відповіді юнак не чекав, бо очі його округлились.

- Сміливиця! Як тебе звуть, діва лісова?

- Оля, - назвала я справжнє ім’я. - А тебе як звуть, юначок-лісовичок?

- Я… Можеш так і кликати, Лісовиком.

-  Ач який! А я йому назвалася…

- Не хочу називатися, бо прилетів із залітним вітром, за вітром і полечу.

- То ти не місцевий?

- Можна й так сказати. Та й ти на місцевих русявих не схожа. Гарна, мов богиня. Чи не забрела у ці краї небесна чарівниця?

- Якщо й забрела, то тобі про це не дізнатись.

Молодь знов стала у хоровод, та новий знайомий міцно тримав мене за руку і не відпускав. А мені чомусь і не хотілося йти.

- А ходімо до річки! - запропонував Лісовик.

- Нащо?

- Скупаємось.

- Холодно вже, втім, Лісовику, мабуть, однаково? А я - мерзлячка.

- Я зігрію.

Ех, гарний хлопець, тільки усі вони, гарні хлопці, тільки й думають, як «зігріти». А мені слід цноту Кароліни берегти.

- Мене й так у дрижаки кидає.

- Так, може,  то не від холоду.

- Від холоду.

- То зігріти?

- Краще я коло вогнища сяду.

- Воно вже згасає й тепла не дає. Пішли до річки.

- Я вже сказала: ні!

- Не будемо купатись. Кинеш вінок у воду.

- Нащо?

- А я його спіймаю і ти мене покохаєш.

- Навіщо тобі моє кохання? Ти ж вітер!

- І вітер можна сповити.

- Не хочу я нікого волі позбавляти.

- А сама? Заміж підеш - і забувай про молоді роки. Їсти вари, хліб пеки, у хаті прибирай, про чоловіка дбай, город сади, та ще й діточок з десяток на цей світ приведи.

- Нащо ти так?

- Хіба не така доля чекає на кожну, хто зараз так безтурботно хороводи водить та пісень співає? Гуляй, поки молода. А далі вдягай ярмо.

- А як не хочу?

- То летімо зі мною.

- А якщо скажу: так? - Звісно, я не збиралась, та люблю задавати провокаційні запитання.

Юнак мовчав і дивився прямо у очі, роздумуючи. І чого він роздумує?

Повіяло прохолодою від річки і я здригнулася. Лісовик одразу опинився позаду мене, обійняв зі спини, ділячись своїм теплом, голову опустив мені на плече. Першим порухом було - вирватись, дати ляпаса, накричати. Але так хороше стало, так затишно, приємно, що я забарилася. А ще цей запах… Від юнака пахло смаженими горіхами, і це було так… по-домашньому. Я повернулася, щоб побачити голову, що лежить у мене на плечі. А коло мочки вуха у нього родимка… І так хороше…

- Гарна ти дівчина, Олі, - прошепотіли на вухо губи юнака, зігріваючи диханням. - Не хочу тобі шкоди завдати. Коли б міг, то залишився б. Та вітер несе мене далі, туди, де чекає на мене моя доля, мій тягар, мій обов’язок. Коли б міг із собою взяти, то взяв би, та там, куди я лечу, тебе зжеруть без солі. На жаль… Пішли, проведу тебе додому, щоб ніхто не скривдив. Холодно стає, однаково незабаром усі розходитись почнуть.