В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
Сили підводять мене, коли ми втрьох з Торі та Малвайн уже підіймаємося назад зі святилища до моїх покоїв. Даються взнаки незагоєні ще рани на спині й проведений щойно надпотужний, складний ритуал, на який я витратила весь свій резерв. Рухатися стає все складніше, і темрява вже закручується довкола мене, розцвічена кольоровими сполохами, забиває свідомість, змушую губитися в просторі.
Десь на півдорозі я таки спотикаюся об чергову сходинку і ледь не падаю, але мене одразу підхоплюють з двох боків мої супутниці.
– Міно? Як ти? − пошепки запитує Торі, відсмикнувши руку від моєї спини, на якій сукня просочилася кров'ю і місцями вже присохла до тіла. – Треба загоїти ці рани.
− У мене не залишилося сил, − зізнаюся тихо. – Самі затягнуться до ранку. Ходімо, у нас мало часу. Він може будь-якої миті прокинутися.
До виходу з потайного ходу мої супутниці мене так і не відпускають, допомагаючи піднятися сходами. Торі, всупереч моїм запереченням, навіть запалює магічний світлячок, щоб висвітлити нам шлях. Доводиться нагадати собі, що в моїх покоях зараз немає нікого, хто б міг відчути близьку магію. І буде набагато гірше, якщо ми всі тут поламаємо ноги, або й шиї. Тоді точно нічого не вийде.
Але коли ми наближаємося до стіни, за якою вже знаходиться внутрішній дворик моїх покоїв, я вивільняюсь з їхніх рук, щоб обернутися і дати своїй рятівниці останні настанови.
Торі вже мала їй розповісти все про мої покої й слуг. І про те, як поводитися, коли король піде. Ми все це погодили й обговорили заздалегідь, щоб не гаяти час в найвідповідальніший момент. Я ж тепер маю пояснити Малвайн, що робити, щоб Танрагос нічого не запідозрив, коли прокинеться… і щоб пішов уранці, не займаючи її.
– Він… лежить в опочивальні. На ліжку. Тобі доведеться лягти поряд, бажано навіть підповзти під нього. Щоб не розлютився, − я сковтую, заплющуючи очі. – Він… не любить, коли я уникаю його дотиків. Тому тобі доведеться терпіти, якщо вранці… він захоче… виявити ніжність. Я була дуже слухняною в останні дні, зробила все, щоб він був задоволений поведінкою своєї дружини й щоб завтра до тебе було якнайменше уваги. Просто лежи. Не відвертайся. Не дивись у вічі. Підкоряйся. Не супереч. Будь покірною та тихою. Якщо спитає… кажи, що кохаєш його, що належиш тільки йому назавжди, вдай шанобливість… І він зрештою піде.
− Я все зроблю, пані Аміннаріель, − Малвайн обережно торкається моєї долоні, стискаючи її. – Я не підведу вас.
– Дякую тобі, – схлипую судомно, відчуваючи до цієї дівчини безмежну, майже побожну подяку. І провину за те, на що я її прирікаю.
– Ні. Це я вам дякую, − я несподівано опиняюся в її обіймах. − Не звинувачуйте себе. Я сама погодилася на це. Я знаю, на що йду і заради чого. Якщо ви розповіли мені все, що потрібно, то я готова піти й зайняти ваше місце.
Чи все? Мені так страшно, що думати майже боляче. І здається, що найменша деталь може все зіпсувати, видати Малвайн, розкрити наш з Торі план, приректи нас усіх на смерть. Але це не так. Ми все продумали. Все! Він не повинен дізнатися, що я жива та тепер вільна від нього. Тому я примушую себе зібратися з думками.
– Тобі… треба зняти й сховати сукню. І лягти до нього оголеною, – вимовляю хрипко. – Краще взагалі залиш її нам, щоб ніхто не знайшов випадково.
Вона мовчки киває і починає поспішно стягувати з себе одяг. Щоб уже за дві хвилини переді мною стояла моторошно схожа на мене оголена дівчина.
Ритуал відтворив мій вигляд у ній настільки точно, що на ребрах навіть видно сліди батога, а спина, напевно, посічена, як і моя. Тільки болю вона мого не відчуває. Її рани лише ілюзія. Я сама не очікувала, що мені так добре все вдасться. І це величезний успіх. Так Малвайн зможе правдоподібно прикинутись хворою на цілий день.
− Богиня пресвітла, − видихає Торі, обходячи Малвайн і підіймаючи на мене налякані очі.
Я лише мотаю головою, відмовляючись щось говорити про те, що вона бачить, і ступаю до стіни, щоб намацати магічні важелі.
Цього разу скрегіт проходу, що відкривається, вже не так сильно мене лякає, але все одно змушує нервово зіщулитись і вслухатися в кожен шурхіт, що доноситься з покоїв. Особливо в хропіння вже не мого чоловіка.
Малвайн безмовною тінню прослизає повз мене, завмирає на мить, оглядаючись, і безпомилково прямує до опочивальні.
– Хай Богиня милостива буде з тобою, – шепочу я їй услід. І закриваю прохід.
− Ходімо швидше, − Торі обережно обхоплює мої плечі. В іншій руці вона стискає одяг Малвайн. Його ми заберемо з собою, щоб викинути чи знищити за першої ж нагоди.
− Ходімо, − погоджуюсь я, збираючись із силами. Лиш один ривок лишився.
І ми разом спускаємось назад, щоб цього разу повернути не до святилища, а в інший прохід.
Безліч таємних жрецьких ходів незримою павутиною обплітає майже весь королівський палац. Але далеко не у всіх покоях є виходи. У моїх покоях є. І у Торі теж. Є й пара таких, що виводять у місто. Тільки я вже два роки не могла нікуди піти з палацу без дозволу чоловіка. Прив'язка не дозволяла.
Я виросла в цьому палаці й завдяки поклику крові одного разу випадково знайшла один із таємних ходів до святилища. А потім ми разом із подругою обстежили майже всю мережу, ховаючись від нянечок та наставниць.
Моя мати входила до почету першої дружини Танрагоса, королеви Санорії, була її довіреною особою та найкращою подругою. І ми з Торі подружилися ще в дитинстві. Вважали одна одну мало не сестрами. Навіть мали наївну дитячу мрію, що, коли виростемо, вийдемо заміж за братів. Хто ж знав, що ледве досягнувши повноліття, я стану мачухою своєї найкращої подруги?
Наші матері разом загинули п'ять років тому на полюванні. На королеву, що з декількома наближеними дамами випадково відбилася від інших мисливців, напала мантикора. До того моменту, як на їхні крики примчався король із дворянами та особистими гвардійцями, було вже пізно. Монстра вбили, але рятувати вже не було кого.
