В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Однак, коли ми нарешті опиняємось у покоях Торі, насамперед вона тягне мене у свою купальню і вимагає роздягнутися, щоб оглянути та обробити мою спину. Я ще намагаюся якось заперечити, але подруга впирається на своєму, як завжди затято домагаючись бажаного. Доводиться поступитися.

− Це зайва трата часу, − все ж таки зітхаю я, сидячи оголеною на мармуровій лавці й слухаючи шиплячу, злісну лайку Торі за моєю спиною.

− Та невже? – сердито кидає вона, стираючи засохлу кров із моєї шкіри.

− До ранку все затягнеться. Зазвичай, навіть рубців не залишається. Хоча, цього разу, звісно, можуть залишитись, бо у мені зараз майже немає магії, – обережно знизую плечима.

– Боги, мені зараз кортить піти та вбити його. Мені нестерпно соромно, що я його дочка, – гарчить подруга. І її інтонації дуже не в'яжуться з тими дбайливими невагомими та обережними дотиками, якими вона обробляє сліди від батога, залишені мені чоловіком. – Боги, Міно, ти ніколи не показувала… Я знала, що він підіймає на тебе руку, знала, що жорстокий, але…  Зараз я відчуваю до себе таку огиду, таку злість… мені так прикро, що я нічим не допомогла тобі раніше і не знайшла спосіб тебе врятувати. Мені боляче на це навіть дивитися, а ти спокійно мені говориш, що до ранку все завжди гоїться. Пробач мені, Міно. Пробач. 

– Не треба, Торі, – здавлено прошу я. – Тому я й не показувала. Це завжди так принизливо, боляче, соромно. Я не могла. І намагалася тебе захистити від цього бруду. Це не твоя провина. Ти нічого не змогла б зробити раніше. Нічого не могла змінити. Він би не дозволив. Але зараз ти робиш для мене стільки… Ти життя мені рятуєш. Розумієш це?

Відповіддю мені служить напружене мовчання, що свідчить, що подруга зі мною не згодна.

– То що ти там дістала? − змінюю я тему, щоб відволікти її.

− Зараз закінчу і покажу, − зітхає Торі, змазуючи мою спину цілющою маззю. − Ти не одягайся поки що, напевно. Так навіть зручніше буде.

− А до тебе ніхто зі слуг не зайде?

– Ні. Її високість принцеса Ланторініаль була дуже зла на своїх ледачих, неповоротких служниць, бо ті надто довго й нав’язливо тут вешталися, збираючи скрині з речами в дорогу. Парочці особливо повільних навіть по запотиличнику дісталося. Тим, що найстаранніше таточкові моєму доповідають про мене. А потім принцеса всіх прогнала і під страхом страти заборонила її турбувати до ранку, − кривлячись, повідомляє мені подруга.

− Запотиличники? Ти? – недовірливо здіймаю я брови, повертаючись до неї.

– Уяви собі, – отримую у відповідь криву усмішку. − Я в останні пару тижнів ретельно зображала зовсім неврівноважену мегеру, щоб ніхто нічому не дивувався сьогодні. Якщо посли мого нареченого намагалися щось про мене дізнаватися, то боюсь у них склалося не найкраще враження.

– Нічого. Ти зможеш його причарувати, я певна. Він обов'язково тебе покохає, – підбадьорливо стискаю її долоню. Хто-хто, а моя Торі точно заслуговує на найкращого чоловіка. І нехай він буде до неї добрий і ласкавий, якщо серед чоловіків такі бувають.

− Звісно. Куди він дінеться? − пирхає весело Торі. − Все. Рани оброблені. Нумо чаклувати над твоєю зовнішністю. Чекай тут.

І вона біжить у свою спальню, щоб через хвилину повернутися з невеликою дерев’яною скринькою. Ставить ту на лавку поруч зі мною і дістає звідти пузатий флакон з темною рідиною.

− Відвар цибулиння з соком горіха, зачарований на стійкість пані Клод. Фу, навіть звучить бридко, − морщиться моя подруга. Підхоплює вільною рукою мою довгу косу. – Що з волоссям робитимемо?

− Обріжемо? – схиляю я голову набік.

− Шкода. До того ж його знайти потім можуть. Давай краще пофарбуємо і під хустку сховаємо. Ось ця гидота з часом змиється?

− Змиється, − киваю. Мене мимоволі розбирає сміх, коли я бачу, як кривиться Торі, відкриваючи флакон і нюхаючи його вміст. – Не таке воно й гидке.

Так дивно. Скинувши прив'язку, я наче знову живою стала, наче в мені прокинулася тінь мене колишньої. Я так давно не відчувала навіть натяку на веселощі. Може… моя душа справді колись зцілиться?

− Як скажеш. Тобі цим мазатись, – бурчить Торі. – Допомогти?

– Ні. Я сама. Не можна, щоб твоя шкіра теж потемніла. Це нас обох видасть, – відбираю у неї флакончик. − Дай мені ганчірку.

Подруга відразу вручає мені клапоть лляної тканини, і я беруся за справу. Спочатку ретельно протираю зіллям обличчя та шию, особливу увагу приділяючи бровам і не забуваючи про вуха. Їх я, звичайно, сховаю під хусткою, та все одно… Потім плечі та груди. Руки. І обережно просочую волосся, намагаючись не пролити ні краплі дорогоцінної рідини на підлогу, щоб не залишати жодних слідів. Моя шкіра поступово набуває смаглявого, а в складочках навіть коричневого відтінку. Не найприємнішого, але це мене тільки тішить. Нехай краще від мене всі носи вернуть.

− Оце так! − видає Торі, розглядаючи мене, коли я закінчую. − Ти вже зовсім не схожа на себе. А коли одягнеш те лахміття, то й зовсім станеш невпізнаваною.

Підійшовши до дзеркала, я із задоволенням зазначаю, що вона має рацію. Моє біле волосся тепер сильно потемніло, і обличчя здається зовсім іншим. Фігуру можна задрапувати та сховати. А от очі... вони, як ніщо інше, можуть видати мене. Блідо-блакитні, що стають майже білими, коли я користуюся своїм даром. Таких я ні в кого більше не бачила. Доведеться постійно ховатися під каптуром і опускати голову.

Як тільки моя шкіра висихає, я натягую на себе вбрання, принесене для мене Торі. Воно складається з простих панталон, двох довгих небілених лляних тунік і грубої чорної сукні поверх всього цього. А потім ще й ховаю волосся під довгу чорну хустку.

− Ну от і все, перевтілення майже закінчене. Залишилася тільки накидка, − обертаюся я до подруги, що в очікуванні присіла на лаву поруч із заповітною скринькою.

− У мене тут ще дещо є, − Торі дістає з-під флакона темний шматок тканини, на який я не звернула уваги до цього, і, підхопившись з місця, йде до мене. − Спробуй зав'язати ось цим очі.