В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Болю немає. Він нематеріальний. Це лише сигнали від пораненого тіла. Він не може мені завадити. Зцілювати свої рани в мене зараз немає ні часу, ні сил. Зайвих. Вони мені всі знадобляться. До останньої краплі.

Чекати, коли перестануть танцювати перед очима темні плями, я теж не можу. На мене Торі чекає.

Сповзаю з ліжка і, ледь переставляючи кволі ноги, йду в гардеробну кімнату, де беру заздалегідь відкладену синю просту сукню і натягую її на голе тіло.

М'яка тонка тканина відразу просочується кров'ю на спині, відчуваючись колючою мішковиною.

Начхати.

Що до моїх покоїв хтось наважиться зайти, поки тут Танрагос, я не переймаюся. Його гніву бояться більше за смерть. У нас є час до світанку. Снодійне сильне, не повинно підвести, я досі відчуваю його в'язкий смак на своїх губах. Добре, що на мене воно не діє. І за це я мушу дякувати крові своїх предків, яка зробила мене не сприйнятливою до будь-якого зілля з трав, особливо якщо варили його із застосуванням магії ельран. Не знаю, де Торі таке знайшла.

Кидаюся до своєї вітальні, потім у внутрішній дворик. А там до увитої декоративним плющем ніші, в якій захований таємний хід, що веде до підземного храму і до священного дерева Аяріль. Колись такі ходи використовували жриці Пресвітлої Богині, щоб відвідувати жінок королівського роду.

Але це було так давно, ще тоді, коли раса ельран була владущою в нашому королівстві. Зараз ельрів майже не залишилося. Зате залишилася їхня спадщина. І нащадки, наділені лише крихтами тієї магії, що була підвладна предкам. Такі, як я.

Провівши долонями по листю плюща, наказую йому розступитися, відкриваючи старанно заховані потаємні двері. А потім звично відстукую пальцями потрібний ритм по кам'яній кладці, натискаючи на приховані важелі й відпускаючи на волю крихітні іскорки своєї сили, що і є відмичкою.

У глибині лунає ледь чутне клацання, а за ним скрегіт, коли частина стіни починає зсуватися убік. І від того, наскільки гучним здається цей шум, мене кидає у холодний піт.

Завмерши, я прислухаюсь до звуків зі спальні. Знаю, що Танрагос тепер під дією зілля, і це його не має розбудити, але страх вже давно сильніший за мене.

Слава Пресвітлій, нічого не відбувається, навіть коли прохід повністю відкривається. Зі спальні досі доноситься мірне похропування. Від слабкості ноги починають підгинатися, але я, закусивши щоку, щоб стримати полегшений схлип, ступаю в темінь таємного переходу. Кам'яна підлога холодить босі ноги, а сперте повітря забиває легені, віддаючи гіркотою в горлі.

Варто мені ступити на першу сходинку, як позаду знову лунає тихий скрегіт, коли стіна стає на своє місце. Навіть попри те, що я чекала на цей звук, усередині все одно знову все обмирає. Навколо запановує абсолютна пітьма. Але вона вже давно мені звична, і я навіть не збиваюся з кроку, продовжуючи рухатися вперед, торкаючись кінчиками пальців холодної стіни, щоб знати, де знаходжусь.

З кожним кроком моя відчайдушна рішучість стає все сильнішою. Я зможу. Зможу вирватися! Зламати свою долю. Більше ніколи він не торкнеться мене.

З кожним кроком я все більше змушую себе відмовитися від реальності, закликаючи до своєї крові, до своєї сили. Скоро вона знадобиться мені. Кожна її крапля.

Минаючи повороти й ретельно стежачи, щоб не заплутати, я настільки занурююсь у себе, що незабаром починаю відчувати ледь чутний тихий поклик священного кам'яного дерева Аяріль. Я чую голоси, які кличуть мене, обіцяють допомогу. Ще трішки. Ще один поворот. Ще ціла вічність, сповнена болісного нетерпіння. І кам'яна перегородка, що відокремлює таємний хід від підземної зали.

Вони чекають на мене біля вівтаря.

Моя подруга, майже сестра, та, що дала мені сили боротися. І молода жінка, яка погодилася зайняти моє місце. Вмерти замість мене.

− Міно, − кидається до мене Торі, але я скидаю руку, зупиняючи її. Боячись втратити самовладання. Боячись втратити відчуття сили. − Як ти? Вийшло?

– Так. Я… терпимо, – мій зірваний голос хрипкою луною стелиться в тиші святилища, кам'яною крихтою падаючи на підлогу.

Холоду більше нема. І страху. Він відступив, коли в мені почала співати Древня кров. Я знаходжу очима застиглу позаду принцеси виснажену жіночу фігуру. Наші погляди стрічаються. Я бачу її тугу. І рішучість.

− Хто ти? – питаю тихо. Мені потрібно знати. – Чому погодилася?

− Міно, − шепоче Торі, але, мабуть, відчувши щось, замовкає. І навіть відступає убік, дозволяючи мені підійти до жінки, котру вона привела на смерть.

Зараз я не забита безправна дружина короля-деспота. Зараз я нащадок жриць Пресвітлої. І моїми вустами говорить древня сила, яку люди не змогли знищити, яку колись навіть шанували.

− Моя пані, − молода жінка незграбним рухом ступає назустріч і несподівано кидається переді мною на коліна. – Благословіть мою душу своїм світлом. Я вмираю, пресвітла пані.

Моє тіло мимоволі здригається, рука злітає в захисному жесті, щоб безпорадно завмерти в повітрі. Що вона хоче від мене? Як може когось благословляти та, що майже втратила своє світло в агонії душі?

А потім моя долоня ніби сама по собі повільно опускається на схилену голову. І маг життя в мені захлинається гіркотою. Справді… вмирає.

– Чому ти не звернулася до когось за допомогою? Чому дозволила прокляттю диністри тебе зжерти зсередини? − хриплю я, згинаючись над моєю можливою рятівницею. Тремтячими руками обхоплюю її голову, даремно намагаючись знайти хоч краплю надії.

Це боляче… не мати змоги врятувати життя. Але тут безсилі навіть найсильніші цілителі. Навіть я. Підсаджене магічне створіння-прокляття вже встигло висушити та зруйнувати майже всі внутрішні органи, отруїти кров, майже зжерти магічну складову тіла. Цій жінці залишилося лише згаснути, доживаючи останні дні.

– Я рятувала сина, пані. Його забрали б і вбили, якби хтось із цілителів доповів про мене, – шепоче нещасна. – Я була наложницею одного знатного пана. А потім він одружився і відіслав мене геть, так і не дізнавшись, що я завагітніла від нього. Але дізналася дружина. І розпочала полювання на мого сина. Це прокляття призначалося йому. Я знаю, що мої дні добігають кінця. І готова на що завгодно, аби лиш захистити свого малюка.