В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Смикає за волосся, змушуючи підняти голову. Так. Розкриваю рота… покусані вуста, пухкі, червоні, солоні від моїх сліз… і облизую. Його погляд вмить прикипає до них. Ну ж бо!!!

Чоловік схиляється ближче.

− Тобі подобається це, погань вухаста? Подобається, коли на тебе вирячаються інші мужики? Подобається, що тебе всі хочуть? Га? Кажи!

– Ні, мій пане, – видихаю зі схлипом.

− Чия ти? − гарчить він мені в обличчя.

− Твоя, − хриплю, ковтаючи сльози.

− Запам'ятай це. Ти моя, Аміннаріель! Назавжди! − вишкірюється він у тріумфальній усмішці й вгризається в мій рот. Штурхається язиком глибоко всередину, змушуючи давитися і задихатися.

Але я чекала на це… Не опираюсь, навпаки розслабляюся, обвисаю в його хватці. Дозволяю робити все, що хоче. І як тільки з'являється така можливість, роздавлюю зубами маленьку капсулу зі снодійним зіллям, дозволяючи йому змішатись із моєю слиною.

Танрагос нічого не помічає, кусає мої губи у тваринному поцілунку. Тягне за волосся на ліжко. Кидає обличчям у подушки. Відважує важкий ляпас по сідницях, ставить на коліна. Грубі пальці мнуть і до синців стискають мою плоть. Богине, невже знову. Пресвітла, дай сил. Не хочу! Не хочу! Не хочу!

З горла мимоволі вириваються схлипи. Стискаю зубами тканину, притлумлюючи в собі емоції. Відсторонююся. Це не я. Не я. Переживу. Витримаю… Ще раз… Один із багатьох… Останній.

І не відразу помічаю, що рухи мого ката стають повільними та млявими. Він притискається до моєї зраненої спини, намагаючись штовхнутися своїм мерзенним відростком усередину, але якось наче обм'якає всім тілом, а потім і зовсім навалюється на мене, змушуючи душити в собі крик болю. Спина вся горить вогнем. Від болю аж нудить. Але я завмираю під чоловіком, боячись навіть дихати.

Минають секунди… хвилини… Він не рухається.

Ще слабко вірячи в те, що в мене все-таки вийшло задумане, я обережно, мало не скиглячи, намагаюся поворухнутися. Танрагос не реагує. Спить... Він справді спить.

Підіймаюсь на одному лікті, відчуваючи, як темніє в очах від напруження та болю. І повільно перекочую важку тушу вже майже колишнього чоловіка. Він завалюється на подушки з хропінням.

Дивлюся на обличчя покидька, що знищив у мені все світле, і відчуваю, як піднімається зсередини жовч і ненависть. Вбити б гада. Але я не можу… Не можу. Проклята прив'язка. Та й потім… Його смерть означатиме мою. І річ навіть не в тому, що на мене відкриють полювання, як на вбивцю короля. Мене знищить мій власний дар. Маг життя не має права життя забирати. Якщо вб'ю, він знову мене здолає. Навіть дохлий.

О ні! Я не дозволю йому цього! Я буду жити! І зубами вигризу свою свободу.