Моя всупереч - Алекса Адлер
Обличчя А-атона спотворюється в гримасі люті, ревнощів та якоїсь злої безвихідної рішучості. Але він зусиллям волі бере свою міміку під повний контроль, знову вдягаючи холодну маску.
− Ти знаєш, на що я натякаю, Ліно. Я багато аналізував усе це, − вимовляє позбавленим життя тоном, який вкриває мою душу кригою, а серце змушує затинатися від страшного передчуття. − І щоразу думки про тебе в руках Сетору викликають у мені бажання жорстоко вбивати. Тебе. Його. Усіх, хто потрапить під руку. Мушу визнати, що ти взагалі, з якихось невідомих причин, викликаєш у мені занадто багато неконтрольованих, безрозсудних… емоцій, бажань, які не піддаються логіці. Розбурхуєш усі мої інстинкти на глибинному, досі незвіданому для мене рівні.
Багато чого я віддала б, щоб останні слова він мені сказав за інших обставин. Не зараз, не так, не пояснюючи цим, як прийшов до жахливих висновків. Але мій світлий се-аран продовжує говорити, а мені все більше хочеться плакати.
− І в тому, що стосується тебе, мені стає все складніше міркувати розсудливо. Мною керують ревнощі й щось ще, сильне, ірраціональне, поки що мені незрозуміле. Але як тільки мені вдалося відсунути все зайве на задній план і вичленувати свої справжні пріоритети, як я й маю думати, то все стало на свої місця. Якщо допускати ймовірність нашого з Са-оіром зникнення − а не допускати таку ймовірність з мого боку було б дурістю − то я не маю права йти на поводу в емоцій і ревнощів, які так несподівано здолали мене. Я наказую тобі за будь-яку ціну вижити самій і зберегти наших спадкоємців. Якщо, задля виживання і збереження життя наших синів тобі доведеться поступитися Сетору в його бажанні володіти тобою, ти це зробиш. Зрозуміла мене?
− Чому… чому він? − приголомшено видавлюю я, поки навіть не уявляючи, як втрясти в голові все, що тільки що почула, та як із цим усім жити далі.
− В разі нашого зникнення Владущий Дім буде обезголовлений. Тобі не дозволять самій правити. Та й ти сама не готова до цього. Сетору єдиний, хто зможе допомогти тобі утримати владу в імперії та захистити спадкоємців трону.
– Я… я просто не знаю, як… зможу… Я ж… я ж ваша, – шепочу, тихо плачучи. І знову слова кохання здаються недоречними. Несвоєчасними. Непотрібними. Як і решта емоцій… Як шкода, що я не можу їх відсунути й відключити всі почуття, як це робить мій світлий се-аран.
Розумію, що А-атон в усьому має рацію. Розумію, але… щось рветься у мені, б'ється на дрібні друзки, до крові жалячи серце. Така моя ціна кохання до правителя. До правителів. Для моїх се-аран обов'язок понад усе. І я мушу відповідати.
− Я не наказую тобі в обов'язковому порядку ставати його коханкою, Ліно. І вважав би за краще, щоб тобі вдалося залишитися нашою. Тільки нашою. Але не ціною життя наших синів та імперії.
Так. Сини та імперія.
− Я розумію, − киваю абсолютно вбито.
− Тобі потрібно в найкоротші терміни підкорити свій дар. Навчитися не лише бачити, а й прораховувати всі можливі варіанти майбутнього. І кожне видіння в найдрібніших подробицях потім переказуватимеш мені, щоб я мав якомога більше інформації для аналізу. Тільки мені, Ліно. Тоді зростуть шанси запобігти такому страшному результату, ми з братом нікуди не зникнемо, і тобі не доведеться більше мати справу з Сетору.
− Добре, я навчуся, − заплющую очі. Заради такої мети я гори посуну.
− Я знаю, що ти мене не підведеш, − задоволено киває А-атон. − Йди сюди.
Він простягає мені руку, як робив це вже багато разів. Але зараз мені дуже складно підкоритися. Мені боляче. Мені так боляче. І прикро. Образа ятрить душу. Не на нього навіть образа, я розумію, чому він віддав мені такий наказ. Але ціна, яку мені доведеться заплатити у разі їхньої поразки… зараз вона здається мені непомірною. Я б хотіла навіть сказати, що легше померти – навіть тоді, у цинотів, мені було легше зважитися віддати себе в добровільне рабство. Але я розумію, що й сама зроблю все заради синів. І це, по суті, те саме, що наказав мені А-атон.
Я встаю через довгу, як вічність, хвилину. І весь цей час він тримає розкриту долоню. Поки я не вкладаю в неї свою. Тягне на себе, змушуючи стати між його ніг. І, обхопивши руками, несподівано притискається головою до моїх грудей. Так… інтимно. Так… не схоже на нього
− Чому мені так… погано, через те що погано тобі? − запитує, стискаючи мене так, що майже боляче.
Мої руки самі собою злітають вгору. І завмирають нерішуче над його плечима. Ніколи ще жоден із моїх се-аран не демонстрував так відкрито… свою вразливість.
− Це почуття, мій пане. Дати їм назву можете тільки ви самі – шепочу, ковтаючи сльози. І обіймаю його, зариваюсь пальцями в біле волосся. − Мені теж погано, коли вам погано.
− Те, що ми з тобою зараз обговорили, це лише ймовірність, Ліно. Не неминучість. Лише ймовірність. І ми лишень повинні бути до неї готові, − переконуючи чи то мене, чи себе самого, вимовляє він.
− Я знаю.
Він зараз, по суті, на свій страх і ризик діє за спиною у Са-оіра. І я з ним заразом. Не знаю лише, до чого це все приведе. Мені залишається лише довіритись йому. Як я усвідомлено, чи ні, робила ще з найпершої нашої зустрічі.
− Ходімо спати, − підіймає А-атон голову. − Твоєму організму потрібен відпочинок.
Кивнувши, я відступаю, щоб чоловік міг підвестися. І він, переплівши наші пальці, веде мене назад до апартаментів.
− На ваших з Сетору уроках буде присутній Чотжар, − повідомляє зовсім рівним тоном, перед тим, як відчинити двері.
А от за це дякую. Отже, хоча б нашій реальності жерцеві доведеться тримати свої натяки та голодні погляди при собі.
– І хтось із нас двох обов'язково буде у палаці. Тобі нема чого боятися.
Якби справа була лише в страху. Але я рада, що не залишуся зі своїм кошмаром наодинці.
У спальні досі темно.
Повернувшись до ліжка, я лягаю ближче до Са-оіра. І той одразу ж інстинктивно підгортає мене до себе, притискаючи спиною до своїх грудей. І коли А-тон лягає з іншого боку від мене, я тягну до нього руки, безмовно благаючи обійняти.
