Наосліп - Ерін Кас

Софія

— Моє прізвище Волошина, якщо воно вам про щось каже, — дивиться на нас, а ми заперечно хитаємо головами. — Я пішла з дому і житиму тут увесь рік навчання, — говорить і дивиться на нас по черзі.

— Чому? — не витримую перша й випереджаю Леру з питанням.

— Не зійшлися з мамою думками.

— Вона вигнала тебе? — дивується Лера. Вона у мене надто емоційна до таких історій. Навіть дивиться різні передачі про рідню. Сидить плаче, а потім пів вечора розповідає те, про що дивилася. Я таким не страждаю.

— Ні, не вигнала. Я сама пішла, коли мені набридли її капання на мозок.

— А тато? — запитую обережно й одразу шкодую, бо по обличчю видно, що питання болюче.

— Його немає. Помер чотири роки тому.

— Вибач, — поспішаю закрити цю тему, щоб не засмучувати дівчину.

— Він хворів? — питає Лера, а я зиркаю на неї, щоб мовчала. Навіщо взагалі люди про таке питають?

— У його віці потрібно було берегти серце, а він цього не робив, — відповідає і на наші здивовані погляди голосно зітхає. — Не думала, що для того, щоб жити в гуртожитку, потрібно викласти усе своє життя.

— Можеш не розповідати, — поспішаю її запевнити.

— Моя мама вийшла заміж у тридцять за чоловіка, старшого від неї на двадцять п’ять років, — не слухає мене й продовжує розповідати. — За дуже заможного чоловіка, — уточнює. — Татові було шістдесят вісім, коли все трапилося. Ще не старий, але з тим ритмом, що був у нього, це не дивно.

— Шкода, — протягує Лера.

— Прийми наші співчуття, — приєднуюсь до подруги.

— Все нормально, — киває дівчина, а я розумію, що вона нормальна. Вигадані припущення розсіюються, стає соромно, що я могла таке думати про неї. — Мама ще з дев’ятого класу постійно наполягала, щоб я навчалася за кордоном, а мої відмови не чула. Коли прийшов час вступати, вона ледь до сказу мене не довела, от я і психанула. Власне, на цьому й базується наш скандал і моє вперте рішення навчатися у коледжі й жити тут.

— Помста? — зриває з язика питання Лерка.

— Ні. Скоріше, чекаю, коли вона зрозуміє, що я маю право вирішувати й розпоряджатися своїм життям особисто. Перший рік навчання жила з нею, але тепер вона підключила батькового племінника, і життя у рідному домі стало неможливим.

— А племінник тут до чого? — питаю, бо й справді не розумію.

— О, він у нас гордість. Мама на нього ледь не молиться. Права рука батька, розумний і талановитий. Можна цілий день перераховувати, як батько ним захоплювався. Вважав його сином, бо виховував з десятирічного віку, коли загинули його батьки. «Він завжди має рацію, бо сам збудував такий бізнес», — перекривляє вона й підіймає догори вказівного пальця.

— Не позаздриш тобі,— каже Лерка.

— Так. Не те слово. Мама підговорила його, що навчання за кордоном піде на користь, от він і взявся за мене. Говорить, що після коледжу відправить туди навчатися далі. Ага! Дулю їм. Отаку велику й жирну, — крутить перед нами дулю й викликає сміх Лери. — Не поїду. Нізащо. А якщо й поїду, то це буде тільки моє рішення. Моє життя, — вона з шумом видихає й знімає босоніжки. Забирається з ногами на ліжко й дивиться на нас. — Питання є?

— Ви живете разом з цим "братом"? — питає подруга. Вона так смішно округлює свої блакитні очі, коли дивується.

— Ні. Ти що? Тільки цього не вистачало. Ми живемо у будинку, який залишив батько. Мама має дохід від компанії, якою тепер займається «братик» — робить пальцями лапки. — У нього є де і на що жити, бо, крім батькового, має ще й свій успішний бізнес.

— А мама? Невже їй хочеться відпускати тебе так далеко? — виривається з мене питання.

— А мамі потрібно будувати своє особисте життя. Їй сорок вісім, і вона в активному пошуку. Ні, не подумайте, — одразу реагує на наші здивовані погляди, — вона кохала батька й по-справжньому страждала. У неї була дуже затяжна депресія, і тут я справді вдячна «братику», бо він знайшов кращого психотерапевта, щоб витягти її з відчаю. Та роки ідуть, і зараз вона вважає, що жити потрібно яскраво.

— Ти думаєш, їй байдуже? — протягує Лера.

— Не знаю, але цей висновок напрошується сам, — знизує плечима дівчина, а я бачу, як їй неприємно.

— А знаєте що? Ходімо гуляти в парк! — підводжуся й дивлюсь на дівчат. — Завтра потрібно буде прибрати, зайнятися приготуванням їжі на тиждень, але сьогодні можемо розслабитись і погуляти. Ще й на вахті не Степанівна. Всі зорі зійшлися.

Лера одразу підхоплюється й витягає з шафи шорти з футболкою. Знімає халат і швидко одягається. Збирає своє довге світле волосся у хвіст, підфарбовує губи й чекає, поки зберемося ми. Я беру сумку й запитально дивлюсь на новеньку.

— Я не піду. Це для мене додатковий стрес. Спочатку звикну до цих чудових умов, — обводить поглядом кімнату, — а вже потім увіллюся в життя студентів наповну.

— Щось принести? Ми зайдемо у магазин.

— Вина, — хмикає дівчина. — У мене до нього нереально смачний сир є.

— Добре, — невпевнено киваю й виходжу за Лерою з кімнати.

— Ти ключі взяла? — питає подруга, спускаючись по східцях.

— Так, у сумці. Боїшся не потрапити додому? — хмикаю, хоча згодна, що нова людина завжди викликає сумніви.

Далі мовчки спускаємося й виходимо надвір. Погода така чудова, що хочеться отримати додатково ще один місяць канікул. Лера бере мене під руку, і так неквапом виходимо з арки. Йдемо мовчки, бо інформацію потрібно обміркувати. Не думала я, що у заможних людей бувають такі проблеми. Здавалося б, вчися, де захочеш, але он як буває… Навіть шкода дівчину, що має такі стосунки з мамою. 

Блін! Мама! Я знову забула їй зателефонувати. Швидко дістаю з сумочки телефон й під здивованим поглядом Лери набираю номер. Вибачаюся, говорю, що нормально доїхала, і навіть стримуюсь, щоб не забурчати за пів сумки овочів. Просто чемно дякую та обіцяю зателефонувати завтра.

— Шкода, що у Лії склалася така ситуація, — говорить Лера, тільки-но закінчую розмову.