Наосліп - Ерін Кас

Софія

— Як же в мене болить голова, — чую крізь сон стогін Лії й повільно розплющую очі.

— Потрібно було зупинитися, коли я вам казала, а не гнати до супермаркету, бо така подія буває тільки раз на все життя, — відповідаю тихо.

— Яка? — протягує Лера й перевертається на спину.

— Знайомство, — перекривляю її, а вона морщиться, коли сідає.

— Погуляли на славу. Я взагалі таке пила вперше у житті, і погано мені також вперше, — Лія так і продовжує лежати з заплющеними очима.

— Потрібно випити мінералки, — підсумовує Лерка й встає з ліжка. Вона так і спала у нічній сорочці Лії, бо та назвала її сорочку бабським варіантом антизваблення і подарувала свою.

— Я вам ось що скажу, — теж встаю й одразу шукаю пігулки в косметичці. Підходжу до Лії й кладу на тумбочку одну та ставлю склянку води. — Випий, бо не буде з тебе сьогодні роботи, а ми хотіли прибрати.

— Це якесь знущання, — стогне дівчина, але сідає й слухняно випиває пігулку. — Більше я таку бовтанину не питиму нізащо.

— Я теж, — буркоче Лерка й знов лягає на ліжко.

— Ей, а як же наше прибирання? — питаю, ставши посеред кімнати.

— Переноситься на вечір, бо в голові танцюють таргани й цокають підборами, а перед очима літають комашки, — накривається з головою подруга.

— Чудово, — наслідую її приклад й теж лягаю у ліжко. Декілька хвилин лежу, вслухаючись у розмірене дихання дівчат і сама засинаю.

Прокидаюся від того, що Лерка копошиться на кухні. Так ми називаємо окремий стіл та шафу, де тримаємо посуд та сипучі продукти. Аромат, що пливе по кімнаті, говорить про щойно посмажену яєшню.

— Дівчата, прокидайтеся, — тихо говорить подруга.

Сідаю на ліжку й поправляю волосся. Тягнуся до телефона й голосно хмикаю, коли бачу, що вже перша година дня. Оце так поспали. Тепер голова болить не через дешеве вино, а через довгий сон. Навіть вдома стільки не спала, як сьогодні.

— Жах, — сідає на ліжку Лія й проводить долонями по обличчю. — Більше я з тобою не п’ю, — вказує на Леру, викликаючи у мене сміх.

— Я більше взагалі не п’ю, — відповідає та й сідає за стіл. — У гуртожитку пожвавлення. Двісті п’ята в повному зборі, Марина пищить у кімнаті, наче її ріжуть.

— Мабуть, хвалиться новим хлопцем, — кривлюся, згадавши зміюку Марину, і сідаю навпроти Лерки.

— Хто така? — приєднується до нас Лія.

— О, у тебе попереду ще купа знайомств. Будь готова, що всі приходитимуть дивитися на новеньку.

— Хм. Нехай вони будуть готові дивитися на новеньку, — відповідає й перша починає пізній сніданок.

— До речі, на якій ти спеціальності навчаєшся? — питає Лера, накладаючи нам салат.

— Ти вчора мене разів п’ять питала, — сміється Лія. — Зберігання і переробка зерна.

— Чому не бухгалтерія? — питаю, здивована таким вибором.

— А мені було байдуже. Хотілося більше насолити «братику». До того ж, що одне, що інше мені не до душі.

— А мені подобається, — знизує плечима Лера, на що я просто починаю їсти. Не хочу згадувати, як вступала до коледжу я.

Далі мовчки їмо та приводимо себе до ладу. Лію все обурює, але вона тримається і лише намагається підлаштуватися під обставини, які склалися. На заяву Лери, що потрібно готувати їжу, довго бурчить, але все ж йде з нею на кухню, поки я прибираю у кімнаті. Спільна кухня приводить дівчину у справжній шок. Вона пів вечора говорить про умови, яких ще ніколи не бачила, і про Марину, яка вже встигла скласти про себе враження. На вечір гуртожиток наче оживає. З усіх боків чути радісні вигуки від зустрічей та гупання дверей. На кухні не проштовхнутися, бо всі вирішили випити чаю чи розігріти перекусити. Вечеряємо ми котлетами, які передала мама, і макаронами, які зварили дівчата.

— А завтра ми маємо все це розігрівати на пательні, бо мікрохвильової печі у нас немає? — питає Лія, коли миємо посуд на кухні.

— Так, — киваю, стримуючи сміх. — Насправді ми хотіли купити, але потім якось передумали.

— Жах, — тільки й говорить вона. Забирає посуд і повертається до кімнати.

Ох, Ліє, тобі ще довго доведеться звикати до ритму у гуртожитку, бо я сама звикала майже пів року. Вечір проходить спокійно й невимушено. Кожен сидить у своєму світі гаджетів і тільки інколи перемовляємося між собою.

— Дівчата, давайте фільм подивимося? — пропонує Лера, коли я майже засинаю.

— Давайте, — озивається Лія. — А який?

— Ну, можна «Інтуїцію» подивитися чи… — не договорює, бо Лія перебиває.

— А можна одразу чорно-білий ввімкнути. Що це за старовина з бабусиної скрині?

— Гарний фільм про кохання зі справжніми емоціями й почуттями, — бореться за своє подруга. Я лежу і мрію поринути в сон, бо тіло повністю розслабилося і вже не хоче жодних фільмів.

— Якщо й дивитися щось старе, так потрібно брати класику й переглянути «Красуню». Ось де кохання попри все й непідробні емоції.

— Ну, можна і її. Я не проти. Взагалі ми любимо передивлятися фільми, які викликають сильні емоції, і байдуже якого року їх знімали.

— Це я вже зрозуміла, — буркає Лія й ставить свій ноутбук до мене на тумбочку. Безцеремонно змушує посунутися й сідає поряд, обпираючись на спинку ліжка.

Не знаю скільки разів дивилася цей фільм, та сон як рукою знімає, коли головні герої зустрічаються. Мені подобається все: гра акторів, перетворення героїні, почуття, які спалахують між ними. Мовчки дивимось, насолоджуючись подіями на екрані. Лягаємо спати пізно, потішені гарною кінцівкою, яку я вже бачила разів десять.

— Цікаво, — порушує тишу Лера, — чи буває у житті таке кохання? Чи може чоловік зі статками закохатися у звичайну дівчину?

— Навряд чи, — сонно відповідаю.

— Не всі заможні люди щасливі в особистому житті. Я, наприклад, ніколи не розуміла такого поняття, що потрібно обирати собі пару рівну за статусом. Чому? А, може, я закохаюся по вуха у бідного хлопця? — підтримує розмову Лія.