Фермерська романтика - Валерія Оквітань

— Те місце далеко? — переступаючи через високу траву, поцікавилась Тася.

Вона зглядувалась, помічаючи, що вони все далі відходять від того місця, де зібрались друзі Становичів.  Світла ставало все менше, а трава вище. Очерет.  Він був повсюди, закриваючи їх від усього світу.

— Ще декілька метрів, —  захопливо промовив Артем. Хлопчина йшов вперед, не помічаючи напруження, яке витало в повітрі. 

Запізніло до дівчини прийшла думка, що не варто було погоджуватись на його пропозицію. До того ж вона нікому не сказала куди й з ким пішла. В пам’яті почали виднітись слова Ольги. Про  історію з Артемом та її наслідки.

— Ну от ми  на місці.

Тася оглянулась, але краєвидів не побачила. Суцільна темрява. Нічого з того, що обіцяв їй Артем. Натомість дівчина відчула позаду себе його важкий та нерівний подих, який зупинився в районі її шиї.

— Що ти робиш? — з тремтінням запитала вона, не отримуючи ніякої відповіді до тих пір, поки не відчула на своїй руці його руки.

Бридко. Неправильно.

Вони не повинні були там бути. Навіть, якщо це було простим збігом або підтримкою, аби вона кудись не впала. Але навіть це не було дійсністю.

Дійсністю, в якій Артем показував Тасі своє справжнє обличчя.

— Показую тобі прекрасні краєвиди, хіба ти не бачиш? — хворобливий шепіт долинув до її слуху, від якого неприємні мурашки пробігли тілом Тасі. — Я увесь вечір за тобою спостерігав. І знаєш, що помітив?

— І що ж ти помітив? — важкий видих зірвався з її вуст. Вона поки не зрозуміла, як повинна була себе поводити: бігти від нього, куди тільки очі бачили, крикнути, щоб забрав свої руки чи покликати когось на допомогу. Але чи почують звідси її крик ?

— У вас немає стосунків зі Становичем. З жодним з них. Ти вільна пташка і я сьогодні намагатимусь цим скористатись. Планую забрати вільну дівчинку собі.

Вона сіпнулась для того, щоб втекти, побігти до Жені, заховатись за його спиною, попросити допомоги, але не встигла. Пізно зрозуміла наміри Артема. І це було її першою помилкою. 

Він обернув свої руки навколо дівочого стану. Сама ж дівчина намагалась уникнути небажаного контакту, але обійми хлопця були занадто сильними для неї. Їй не вирватись самостійно.

— А питати думки самої дівчини тебе не вчили? — питала Тася, думаючи настільки далеко зайде хлопець у своєму бажанні володіти нею.

Жодна з думок, які пропливали її свідомістю, не подобалась. 

— Ти  увесь вечір посилала мені неоднозначні натяки та довгі погляди, хіба це не згода?

Все відбувалось ніби в тумані для самої Тасі.  Слова розмились, так і не доходячи до її розуміння. Ще жодного разу вона не натрапляла на чоловічу нетерплячість. Ні разу з нею так себе не поводив жоден чоловік, якого вона зустрічала на своєму життєвому шляху. А тут якесь хлопчисько зміг вибити в неї землю з-під ніг.

— Дівчина не згодна, — крикнула вона, знаючи, що її слова нічого не змінять, оскільки рішучість хлопця можна було побачити навіть тоді, коли навколо панував суцільний морок.

Здається, що крикни вона - ніхто не почує, так далеко вони зайшли. Тася сама винна. Сама себе загнала в пастку. Їй з неї й вибиратись.

Артем потягнув її за собою, ногою відчинив дерев'яні двері, за якими була така ж сама темрява як і навколо. Всередині бридко пахло пилюкою, деревиною та болотом. На підлозі купа пилу, яка прилипала до рук дівчини. Бридко.

Покинута будівля, яку з берега видно не було. Чи можливо вона просто не помітила її. У всякому випадку Тася не знала у якому напрямку їй рухатись, якщо вдасться вирватись з лап цього навіженого.

Збоку щось прогриміло, можна припустити, що вони кинули якусь річ. Рот Тасі хлопець завчасно затиснув своєю долонею, яку дівчина намагалась вкусити. Але дарма, тільки витрачала сили,  бо нічого в неї не виходило.

 —  Допоможіть, — щосили крикнула вона, коли Артем несподівано випустив дівчину зі своїх рук, перевертаючи її на спину. Шкода, що відповзти їй таки не вдалось. Вона намагалась, але паніка від рук хлопця які були, здається повсюди, не давала їй раціонально мислити.

Хлопець притягнув її до себе, намагаючись оголити. Довелось боротись за цілісність своєї блузи, яку вже, скоріш за все, не врятувати. 

—  Припини, —  наказала вона Артему, який навіть не думав слухатись. Продовжував вести з нею боротьбу, примовляючи, як їй пощастило, що він звернув на неї свою увагу, бо так би й поїхала з цього села нецілованою. —  Яка тобі з цього вигода? Рано чи пізно вони помітять, що ми зникли.

—  Ніхто не стане нас шукати, всі подумають,  що ми просто усамітнились для втіхи. Думаєш хтось захоче нам завадити?

Він, здається, вірив в те, що говорив. Помилявся, бо в тій компанії, як мінімум чотирьом людям була відома справжня  особистість  Артема та байдужість Тасі до його “залицянь”.  Становичі точно так просто цього не залишать. Вони за своїх горою стоять. А вона вже була своя серед них.

—  Женя від тебе мокрого місця не залишить, —  Тася вхопилась у свої джинси, які вже намагався зняти з неї Артем,  і заплакала відчуваючи власне безсилля.