Фермерська романтика - Валерія Оквітань

— Як знаєш, — знизав він плечима і подивився кудись вдалину. — Природа тут особливо гарна. Влітку просто намилуватись не можу. Кожного разу, як сюди приїжджаю, то не хочу звідси їхати.

— Так, мені тут  теж подобається. Стривай. Ти не тут живеш? 

Тася чомусь думала, що Артем тут місцевий житель. Точніше, що він тут живе,  в цьому селі постійно. 

— Ні, у мене невеличкий бізнес у Миколаєві, тому я переважну більшість часу знаходжусь там, але тепер от приїхав батьків провідати. А що, не схожий на того, хто може жити не тут?

— Та ні, просто ти дуже молодо виглядаєш, чесно кажучи я думала, що ти, на крайній випадок, студент. Вибач.

Вона намагалась приховати посмішку, але після того, як брови хлопця швидко злетіли догори, не змогла себе стримати. Артем підтримав її, і коли перший шок зійшов, засміявся разом з нею.

— Та ні,  я  вже дорослий хлопчик.

— Це добре.

— Слухай, тут неподалік є місце звідки відривається неймовірний вигляд. Я можу тобі показати, зробиш декілька фото. На згадку, так би мовити. А потім повернемось до всіх.

Дівчина замислилась. З одного боку йти нікуди не хотілось, та й дівчата кликали її до себе. Вона оглянулась на компанію, в спробі вирішити, що ж їй робити.

— Ходімо, — промовила, сподіваючись, зовсім скоро зайняти своє місце серед цієї хорошої компанії. Вона лише декілька кадрів зробить.