Потраплянка для мажора - Деріка Лонг

Новий день розпочався зовсім не так як я планувала. Прокинувшись, я почала швидко збиратись на роботу. До виходу з квартири залишалось декілька хвилин, і я чомусь вирішила заварити каву.

Дуже захотілось, справді, але хіба потрібно було? Я ніби відчувала, що напій для активного, робочого дня — трішечки зіпсує настрій.

Спочатку кофеварка взагалі «відмовлялась» готувати ранішню каву, ніби хотіла спати, а приготування в її ранкові справи не входила. Але я вже не могла від неї відчепитися, і все ж таки заварила .

Мало того, що на смак кавуся вийшла несмачною, то ще й на моє біле, шовкове плаття, потрапили малесенькі каплі. Які внаслідок перетворились на велетенську пляму.

— І нащо ти тільки чіпала ту кавоварку ? — сварливо запитувала сама в себе.Намагаючись випрати бруд. 

— Не виходить , — сумно промовила і сіла біля раковини.

Сподіваюсь, це хоча б не знак, щодо моєї нової роботи. Бо на годиннику вже час йти на робоче місце, а я ще шукаю в своїй шафі новий одяг.

Вибігаю з підʼїзду, в короткій чорній юбці та білій сорочці. Начебто робочий дрес-код врахувала, немає за що переживати.

Біля офісу декілька секунд постояла на місці, подивилась в кожне його вікно.

Набралась сил та впевненості. І попрямувала до вхідних дверей.

— Не відчиняються, — перелякано дивлюсь на дверну ручку.

— Від себе потрібно, — чоловік поряд допомогає відчинити.

— Фух, — поправляю зачіску. — дякую !

Одразу біжу до ліфта, щоб потрапити на другий поверх.

Чи то я сильно нервую, чи можливо накручую себе. Потрібно зібратись з думками.

Добре, що хоча б в ліфті не застрягла.

Перед кабінетом я зітхнула, натянула горду посмішку та сміливою ходою зайшла всередину.

— Добрий день, — мій голос лунав, мов гучний дзвін.

— Сідайте на крісло, — пробурмотів Олександр. Який ще вчора був з гарним настроєм, а сьогодні його вже не впізнати.

— Щось трапилось ? — зжимаю в руках свою сумку.

— Трапилось, трапилось, — щось шукає на столі. І нарешті підіймає на мене свої очі. — Меліссо, ви звільнені.

— Що ? — шоковано запитую.

— В мене теж таке здивування… Ще не встигли показати свої навички на новій роботі, як вас вже вигнали з вашого місця. — незадоволено та принизливо крутить головою.

— Але чому ? Це якесь непорозуміння, — підіймаюсь з місця.

— Керівник компанії не захотів бачити вас в своєму офісі, — підходить до вікна, щоб глянути в нього. — всі питання до нього.

— Але я навіть з ним не знайома  — взагалі не розумію, що відбувається.

— Ви вільні, — не хоче мене слухати.

Я в розпачі виходжу з кабінету і йду до ліфту. Настрій зіпсований на всі сто відсотків.

Натискаю на кнопку «1» і чекаю поки опинюсь на першому поверсі. Ліфт робить декілька ривків і зупиняється.

— Ей, що таке ? — як же мені пощастило, що я опинилась в ньому одна.

Зазвичай людей вдосталь, а сьогодні— нікого.

— Допоможіть, — кличу на допомогу.

— Заждіть декілька хвилин, — чую жіночий голос.

— Сподіваюсь, я вийду звідси, — говорю шепотом.

Через дві хвилини ліфт відчиняється, і першим, кого я бачу перед собою, то це Євген.

— Які люди, — він не дає мені пройти.

— Радий бачити мене ?

— Ще й як, — тримає в правій руці папку. — як тобі нове робоче місце, як колектив ? — ці питання, ніби шкребуть мені по тілу.

— Все чудово, — відрізаю, і хочу якомога скоріше вийти з приміщення.

Але Женя прямує за мною.

— Можливо, тебе підвести додому ? — я підіймаю на нього свої очі.

Невже він не дізнався, хто саме подряпав його машину. Але, що саме цікаво…

Що на приватній стоянці, не видно чорного мерседеса.

— Ось моє авто, — показує пальцем на червону тайоту.

Машина виглядає неймовірно. Я напевно таку тільки в фільмах бачила.

І звідки  в такого молодого хлопця так багато грошей ?

— А мерс ? — тихенько запитую.

— Ти про що ? — в мене тільки ця машина. — тож давай додому підвезу.

Цікаво, мені є що сьогодні втрачати ? Чи можливо дійсно погодитись на його пропозицію ?

Хлопець відчиняє мені двері, а я обережно сідаю на перше сидіння.

— Як тобі ? — дивне питання.

— Що саме ? — намагаюсь защібнути ремінь безпеки.

— Машинка, — з гонором в голосі промовляє.

Я нічого не відповідаю, лише диктую адрес своєї домівки.

— То тебе на роботу не взяли ? — ніби знущається.

— І звідки тобі це відомо ? — кривлю вуста.

— Керівник « Тайм — офісу » попередив, — кидає на мене свій погляд.

— Я так розумію, ти з ним знайомий, бо працюєш в офісі ?

— Так, все правильно, — не відводить очей від мене. Але дивиться нахабно, ніби роздягає поглядом.

Від цього мені стає не по собі.

— То що ж я поганого вчинила, що він навіть мені не дозволив попрацювати жодного дня ? — розгніваним голосом говорю, ніби це питання врятує мене.

— Скоріш за все погано поводила себе, — дістає бутилку з водою, і робить ковток.

— Знущаєшся ? — викрикую. — Звідки йому знати, як я себе поводжу, якщо він навіть не бачив мене на власні очі.

Ми підʼїджаємо до мого будинку.

— Церапати машину свого керівника дуже не обдумане рішення, — не відпускає мене з машини.

Мої очі округлюються. Але ж я думала, що машина належить Євгену. Виходить, що він нею користувався, через співпрацю з компанією.

Мовчу. Мені немає, що сказати.

Я хочу вийти з автомобіля, але двері зачинені.

— Дякую, що підвіз. Але мені вже час йти, — дивлюсь на нього.

— Ти навіть буваєш слухняною, — впевнено говорить. — можливо передати твоє вибачення керівнику ?

— Ой, так. — я швиденько обдумую, що сказати. — мені дійсно шкода, що все так вийшло. Я випадково подряпала його машину.

— Ого, а чому тоді так завзято це робила ? — звідки йому відомі такі деталі ?

— В мене немає коштів, щоб заплатити за ремонт, — продовжую оправдовуватись.

— Шкодуєш ?

— Так. Нехай вибачить за мій вчинок, — знову намагаюсь відчинити двері в автівці.