Наосліп - Ерін Кас

На вигляд вона не дуже схожа на звичайну приїжджу студентку. А речі? Навіщо вона все притягла з собою? Дивно. Але питати якось незручно. Бачу, що й Лера мовчки сидить, лише спостерігає за її діями. Потім ця Лія дістає взуття та, не знайшовши кращого місця, ставить все в рядок біля шафи.

— Ого! Ти серйозно затарилась! — не витримує Валерія. — Навіщо ти стільки притягла взуття?

— Це не все. В іншій валізі ще чоботи й ботильйони лежать.

— Ще два місяці точно буде тепло. За цей час можна поїхати додому і… — Лерка замовкає, бо ця дівка так зиркає на неї… Добре, що я нічого не їм в цей момент.

— Очі б мої їх не бачили, — буркає й запихає одну валізу під ліжко. Інша так і лишається стояти біля ліжка. Потім довго обдивляється матрац і нарешті стелить на нього постіль.

— Нам їх минулого року новими видали, — знов озивається Лера.

— Яка розкіш, — з сарказмом тягне чорнява. Точно! Так і буду її називати, хоча сама теж маю темно-русяве волосся. Тільки у мене воно довге, а у Лії до плечей. — Нові матраци — просто шик! — сплескує у долоні та із шумом сідає на ліжко. — Як же мене все дратує. Де тут аптека? Піду куплю собі найдієвіше заспокійливе.

— І будеш куняти на парах, — кидаю їй трохи грубо, бо не розумію, чого це ми її дратуємо.

— Взагалі-то це не ми тебе запрошували до нас жити, — ображено промовляє моя Лерка.

— Знаю, вас ніхто не питав. Та вибору ви не маєте. Кімнат на одну персону тут не видають. А вони всі такі? — обводить поглядом наше житло. Вираз обличчя не говорить нічого хорошого.

— Які такі? — заводиться подруга.

— З сірими шпалерами, шторами у квіточку й старим холодильником?

— Ми самі робили ремонт минулого року, штори привезла Лера, — відповідаю їй спокійно.

— А холодильник ми теж самі купували у торішнього випуску, — додає подруга.

— Ясно, — голосно зітхає дівчина й підводиться. Відкриває холодильник і дістає три йогурти. Підносить нам по одному й знов сідає. — За нове житло, — салютує пляшечкою з кисломолочним напоєм і перша відкручує її.

Мовчки п’ємо йогурт, і кожен риється у своєму смартфоні. Не знаю, що сказати, а піти теж якось негарно. Тишу порушує повідомлення від Лери.

Леруня: Дивна вона якась.

Я: Не те слово.

Леруня: Може, підемо прогуляємось?

— Про мене говорите? — питає з усмішкою новенька, а ми смикаємось від неочікуваності.

— Ні, — відповідає Лера, повністю видаючи нас.

— Добре, — підводиться й викидає порожню пляшечку у сміттєве відро біля дверей. — Якщо на те пішло, розповім вам, чому я тут, щоб ви не вигадували те, чого немає, і не носили плітки по всіх поверхах. Одразу кажу, що історія не з приємних, але доведеться вислухати, — інтригує словами, а ми аж нахиляємося вперед від цікавості.