Наосліп - Ерін Кас

Поки зі швидкістю равлика тягнусь до зупинки, все більше гніваюсь на себе. Здається, рука ось-ось не витримає ваги й відвалиться. Про плече взагалі мовчу, його ще з пів дороги не відчуваю. Нарешті, дотягнувши свій вантаж, кидаю сумку на асфальт, налякавши поряд дівчину. Розминаю пальці й в очікуванні трамвая думаю про новеньку. Зараз я така втомлена та зла, що скандалу не уникнути. Щоб залізти до трамвая, потрібно теж немало зусиль. Дякувати хлопцю, що заходив за мною, він допоміг занести мою «сумочку» й поставив поряд з сидінням.

Нарешті я повернулася. Ціле літо не була у місті. Скучила страшенно. Вже уявляю, як підемо з Лерою гуляти до парку, поїдемо до нічного клубу у якийсь з вихідних та просто прогулюватимемось ввечері до Оперного театру дивитися на фонтани. У селі все тихо й спокійно, а місто просто бурлить і вирує. Їхати мені декілька зупинок, тому завчасно тягну до виходу свою сумку і, набравшись сил, тягну її до гуртожитку. Йду навпростець через двори: так трішки менша відстань.

Біля входу у гуртожиток стоїть купа народу. Когось знаю, а когось вперше бачу. Махаю знайомим і заходжу всередину. На вахті сьогодні жіночка, на ім’я Надія. Не пам’ятаю, як її по батькові, тому просто вітаюся й проходжу повз. Вона завжди усміхнеться й ніколи не буде сканувати тебе до самих кісток, в надії знайти до чого причепитися. А от Віра Степанівна — інша справа. Тут потрібно бути обережною. Вона завжди знайде до чого придратися, а ввечері ще може пройтися по поверхах і перевірити, чи немає якогось зайвого гостя.

Повільно підіймаюся на другий поверх, ставлю свою ношу на підлогу біля двісті третьої кімнати. Стукаю, бо ліньки діставати ключі, і через дві секунди двері відчиняються...